Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
У липні Рада січових стрільців порушила клопотання про відновлення формування. Клопотання Скоропадський задовольнив 23 серпня. В останній день серпня він прийняв стрілецьку делегацію. Результат зустрічі: стрільці формально присягнули на вірність Українській Державі, Коновалець та Мельник отримали з рук гетьмана полковничі погони та згоду на формування окремого полку чисельністю до 1800 багнетів[179].
Формацію було відновлено як Окремий загін січових стрільців, осідком визначили Білу Церкву. Списочна чисельність його на той час не перевищувала 1300 вояків, фактично несли службу менше 1000. Саме ці хлопці зі зброєю в руках у листопаді 1918 р. підтримали антигетьманське повстання (докладно про це розповімо в наступній частині «Крах Симона Петлюри»), вчинивши тим самим акт державної зради.
Спонукала їх до того Рада січових стрільців, яка, ухвалила: «Київ важніший за Львів», відмовивши, тим самим, галицьким інсургентам у підтримці у війні з поляками[180]. Пояснюється таке рішення просто: Шаповал та Винниченко вважали гетьмана Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького.
Створення національних Збройних сил
Спочатку мав намір назвати цей розділ «Відновлення національних Збройних сил», але по деякому часі з’ясував, що після місяців перебування при владі урядів УНР «відновлювати» не було чого.
Творити національну армію треба було навіть не на порожньому місці, спочатку треба було позбутися спадку УНР. Це по-перше.
По-друге, творити свої Збройні сили керівникові УД доводилося всупереч очевидним політичним та військовим інтересам Австро-Угорщини та Німеччини. Хоча і тут не все так просто, як могло би здатися з першого погляду.
Відомий дослідник Віктор Савченко, посилаючись на лист одного австрійського дипломата від 2 жовтня (щоправда, без посилання на першоджерело), пише, що той інформував начальство у Відні: «Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків» в обмін на «повну націоналізацію уряду та демократичні вибори до Сойму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го»[181].
Отож, оскільки формувати власне військові підрозділи було тим часом неможливо, то військове керівництво держави пішло трьома паралельними шляхами.
Перший — створення структур, без яких жодна армія існувати не може. Ці структури, які забезпечують повноцінне повсякденне життя армії, створювали, як правило, поза військовим відомством, скоріш за все, аби утаємничити процес від німецьких та австрійських друзів.
Шлях другий — створення парамілітарних формувань типу козачих об’єднань.
Шлях третій — розширення функцій та збільшення чисельності існуючих військових формацій типу прикордонної варти або підрозділів по охороні залізниць.
Перший крок
Історія професійних національних Збройних сил почалася 15 травня, коли тимчасово виконуючий обов’язки міністра військових справ Олександр Лігнау — а саме його можна і треба з повним правом назвати одним з батьків професійної армії Української Держави, видав свій перший, основоположний, наказ.
Хто такий Олександр Лігнау?
Лігнау Олександр Георгійович (1875—1938 рр.) народився в Ялті в сім’ї керуючого маєтком великого князя Олександра Михайловича. Закінчив Одеську Рішельєвську гімназію та 3 курси фізико-математичного факультету Одеського університету, Олексіївське військове училище (1898 р.). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1905 р., по 1-му розряду). В 1905—1913 рр. проходив службу на командних та штабних посадах. Учасник Першої світової війни: начальник штабу 80-ї піхотної дивізії, командир 170-го Молодеченського полку, начальник штабу 152-ї піхотної дивізії, 7-го армійського корпусу, з серпня 1917 р. — командир 21-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (з квітня 1917 р.). Наприкінці 1917 р. — командир 11-ї піхотної дивізії УНР, помічник військового міністра УНР. За часів УД —1-й помічник військового міністра, з 29 червня — Генеральний хорунжий. 18 жовтня призначений командиром 7-го Харківського корпусу. Після антигетьманського перевороту намагався вступити до Добровольчої армії. 1919 р. перебував у резерві офіцерів Генерального штабу. В січні 1920 р. потрапив до червоного полону. В березні цього року був висланий до Москви, перебував у розпорядженні Всеросголовштабу. З січня 1921 р. — викладач Військової академії РСЧА. Заарештований в січні 1931 р., засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнений 1933 р. з відновленням на службі. Викладав на курсах «Вистрєл». Комбриг (1936). 21 грудня 1936 р. заарештований, 24 січня 1938 р. засуджений НКВС СРСР до розстрілу. Реабілітований 1956 р.