Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Четверта причина, яка прирікала УГА на поразку за будь-яких обставин, — «розмірно невеликі оперативні можливості», які полягали у «повній недостачі» необхідних людських та матеріальних ресурсів. Перекладаємо на українську: матеріальних ресурсів для ведення переможних бойових дій ця група російських та австрійських вояків під жовто-синім габсбурзьким русинським прапором не мала.
П’ята причина, яка наперед визначала поразку УГА, полягала у «невідповідності відносин з урядом ЗУНР, насамперед диктатором Є. Петрушевичем», «підлеглості» штабу Петлюри. Конкретні стратегічні прорахунки вже власне командування УГА і, насамперед, генетична неможливість позиціонування щодо військового союзу Петлюри та Пілсудського мали наслідком загибель УГА. Одна частина її перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована, друга — пристала до більшовиків і була ними знищена[172].
Звернімося до статистичних оцінок чисельності УГА, маючи на увазі, що головні її противники нараховували в своїх лавах: Червона армія — до 5 млн осіб[173], Збройні сили Півдня Росії — від 160 (червень 1919 р.) до 270 тис. (при 600 гарматах, 38 танках, 72 літаках, близько 120 кораблів (жовтень 1919 р.)[174], а одна лише польська армія — армія Галлєра — 80 тис. вояків[175]. Станом на 21 листопада 1918 р. УГА — це формально 3305 вояків, у т. ч. в строю — 120 старшин (161 за списком) та 3185 стрільців (4517 — за списком), у т. ч. полк УСС — 54 старшини і 1084 стрільці. Станом на 15 березня 1919 р. — «в полі» воювало 65 тис. осіб, 4 тис. старшин (при 8 тис. коней); «в запіллю» — 55 тис. осіб, 6 тис. старшин, загалом — 120 тис. осіб, 6 тис. старшин. На день захоплення Києва (30 серпня 1919 р.) в лавах УГА перебувало 12 900 людей, у т. ч. 6500 багнетів, 245 «скорострілів». Під час об’єднання з Червоною армією (12 лютого 1920 р.): 6988 стрільців та 642 особи «командного складу» (І Галицька червона бригада УСС), 6243 стрільці та 487 осіб командного складу (ІІ бригада), 356 командного складу та 3457 стрільців (ІІІ бригада), загалом — 1485 осіб командного складу та 16 688 стрільців[176]. Це все.
Якщо мова зайшла про можливий та реально існуючий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму, насамперед збройний, то спробуємо в цьому контексті оцінити його зусилля по створенню боєздатних збройних сил.
Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці
Ще одним потенційним мобресурсом режиму УД могли би стати «національні» військові формування, відомі під назвою «січові стрільці».
Не маючи ані найменшого бажання (та, зрештою, і можливості) копирсатися ще й в цьому надзвичайно контраверсійному дискурсі, нагадаємо читачам хіба таке.
Загін січових стрільців, яким на той час командував Осип Микитка (січень—жовтень 1918 р.), входив до складу окупаційного німецько-австрійського угруповання. У лютому 1918 р. цей підрозділ, сформований з габсбурзьких підданих русинського походження, прибув на територію УНР і розмістився на Херсонщині, де австрійськими силами командував архікнязь Вільгельм Габсбург-Лотаринзький (Василь Вишиваний).
Ще один курінь січових стрільців — Галицько-Буковинський — були сколотили наприкінці 1917 р. у Києві з вояків австро-угорської армії русинського походження, які опинилися в російському полоні.
До речі, створення таких підрозділів діючим на той час міжнародним правом категорично заборонялося. Галицько-Буковинський курінь брав участь у боях з більшовиками, у т. ч. в Києві, але в січні 1918 р. разом із членами УЦР відійшов до Житомира. Саме цим куренем від того часу і до кінця його як військової формації (фактично припинила своє існування 7 грудня 1919 р., а формально Стрілецька рада ухвалила рішення про її ліквідацію вже у Празі в липні 1920 р.)[177] командував Євген Коновалець.
Стосунки вояків «українського» походження — габсбурзьких підданих, вбраних в австрійські однострої, з Українською Державою мали дуже дивний — якщо не сказати більше — характер.
У травні 1918 р. керiвництво цих січових стрільців розділилося на дві групи. Перша вважала співпрацю з гетьманом можливою, друга таку можливість категорично відкидала. Під тиском Грушевського, який, за свідченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як росiйського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана — з позицiй крайнього соцiялiзму, як партiйний агітатор»[178], та всупереч позицiї Коновальця, Стрiлецька рада вiдмовилася пiдтримувати Скоропадського. При цьому частина вояків цього підрозділу (чисельністю до 3 тис., з яких негаличан була хіба 1/3) все ж таки перейшла на службу Запорізької дивізії Збройних сил УД, інші зникли невідомо де.