Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Нічого доброго Скоропадському не обіцяла і теоретична можливість негайного об’єднання Києва в одному державному організмі зі Львовом та Чернівцями.

Пригадаємо: одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу».

З відповідною місією до Києва було направлено посла — професора Григорія Микитея (1888—1945 рр.), який мав вручити вірчі грамоти гетьманові[166]. Паралельно та одночасно Дмит­ро Вiтовський, голова Військового комітету та керівник збройного путчу у Львові, надіслав 1 листопада (увага!) не гетьманові, а націо­нал-соціалістичному Українському народному союзові вiтальну телеграму: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв посилає поклiн Києву — столицi Соборної України»[167]. У відповідь УНС повідомив Львів, що «злучення» ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму гетьмана та його зміцнення![168]

«Геніальність» і Вітовського, з одного боку, і Винниченка з Шаповалом — а саме вони і були тоді біля керма УНСоюзу, — з другого, полягала в тому, що ці добродії просто не брали до уваги наявність неподоланних тяглих та гострих етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч з Австрією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною. Навіть якщо уявити, що львівське рішення було би ухвалено на користь Української Держави, а не міфічної «України Великої», та було б підтримане гетьманом, це мало б ще більш катастрофічні наслідки для Скоропадського — навіть у випадку, якби він утримався при владі після відходу німців та австрійців з України.

Причини очевидні. Це — неодмінний масштабний і гострий збройний конфлікт ще й з Варшавою та Будапештом. Розуміючи це, Київ обмежився обговоренням з галицькою делегацією можливостей надання військової допомоги галичанам та буковинцям[169].

Тим часом, упродовж останніх тижнів існування УД, події на габс­бурзьких територіях, населених русинами, розвивалися своїм порядком. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях «Національна рада» ухвалила «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу».

Протидіяти цьому Українська Держава жодним чином не могла. Не змінила ситуації і нібито проведена 3 листопада 10-тисячна «українська» маніфестація в Чернівцях. Її «рішення», яке ігнорувало позиції інших національних груп краю — про передачу всієї повноти влади у краї до УНРади, — було порожнім звуком. 6 листопада озброєні українські загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у Чернівцях, Сучаві, Сторожинці і Кімполунгу та нібито ще й у багатьох селах[170]. 11 листопада румунська армія зайняла всю територію колишнього Великого Герцогства Буковина. Навіть якби гетьман мав у своєму розпорядженні військові сили, достатні для того, щоб вступити у збройний конфлікт з Румунією, нічого доброго це йому не принесло б — за Бухарестом стояла Антанта.

Національний конфлікт на Закарпатті — попри всі зусилля політиків тамтешньої руської громади — пощастило розв’язати в мирний спосіб. 8 листопада закарпатські русини утворили «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників у майбутній мировій конференції, недопущення розчленування «національної території» сусідніми країнами. Будапешт натомість погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом — «Руською Радою» та з кандидатурою очільника краю.