Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Не маючи в своєму розпорядженні необхідних ресурсів, а також згоди окупаційної військової влади, пішли шляхом створення необхідних для функціонування структур, які ховали в нетрях цивільних відомств, що існували. Наприклад, органи військової юстиції сховали у профільному міністерстві, мобілізаційний відділ — у МВС і т. п.
Поза тим маємо констатувати: темпи розбудови національних Збройних сил набрали таких обертів, що вже 10 жовтня уряд ухвалив законопроект про запровадження військової повинності, що практично означало відновлення масової армії.
Характерні особливості процесу формування національної армії — гранична обережність уряду та утаємниченість його рішень. РМ «пригальмовувала» ініціативи голови держави. Так, наприклад, 10 та 11 липня уряд обговорив «Доклад військового міністра про становище військової справи в Українській Державі». Суть: гетьман планував видати наказ про призов 5 тис. осіб для формування Сердюцької дивізії. Ухвалили: «Цілком приєднуючись до рішення пана Гетьмана... оголошення проекту наказу визнати небажаним...». Інформації військового міністра щодо «формування армії» взагалі заносили до таємного «Особливого журналу» (наприклад, 4, 6 вересня), донині недоступного для дослідників.
Мобілізаційний ресурс Української Держави. УГА
Скажемо ще раз: ніякого впливу на події, що мали місце на підавстрійських русинських територіях, режим гетьмана не мав і мати не міг — якби і палко того бажав.
Не мав і не міг мати не тільки з політичних, але і з цілком прозаїчних причин — відсутності будь-яких матеріальних ресурсів для проведення будь-якої політики на «західноукраїнських» землях. Теоретично окремим мобілізаційним ресурсом могла би стати так звана Українська Галицька армія (УГА).
Правда про цих ландскнехтів, які свого часу присягали або найяснішому цісарю, або російському імператорові і які після краху обох монархій залишилися без легітимного господаря, без верховного командування, без присяги, без засобів до існування, відома давно і дуже добре.
Власне, цю правду ніхто ніколи не приховував — навпаки, завжди нею пишався. Ось про що йдеться, наприклад, у матеріалах, оприлюднених більш ніж півсторіччя тому в пишному виданні «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях»[171]. Звернімося до споминів такого собі Ганса Коха «Військовий провід Української Галицької Армії»:
«Військове походження цих старшин (тобто командного складу УГА. — Д. Я.) було двояке. Менша їх частина вийшла з царсько-російського генерального штабу, або з визначних староросійських, гвардійських полків. Більшість творили... старшини австро-угорського генерального штабу або офіцери полків габсбурзької монархії». Співпраця цих груп, — вказує щирий український патріот Кох, — «була не так легкою, як би здавалося».
Перша причина труднощів — необхідність перекладу російських та німецьких «фахових форм» на українську мову. Вихід знайшли такий: «Розв’язування їх давньою методою різних коаліційних армій, в яких вояки, приналежні до різних контингентів, спершу зливалися в одне під річевим оглядом, а щойно опісля шукали мовних форм».
Причина друга, на яку вказує Кох, — відмінність російської та австро-угорської військових шкіл та практик, які сповідували несумісні між собою військові філософії та практики — починаючи від стройових прийомів, закінчуючи ідейними розбіжностями стратегічного планування.
Причина третя — національний склад командування. Кого там тільки не було: генерали та старші офіцери Російської та Австро-Угорської імператорських армій російського, українського, угорського, хорватського, чеського, австрійського походження.
Ще одна системна проблема цієї «української» армії, в якій, як бачимо, власне «українцям», тобто рядовим галичанам-русинам, відводилася роль гарматного м’яса, — надзвичайно висока навіть з огляду на ті часи плинність вищого командного складу.
Від листопада 1918 р. до безславного кінця в лютому 1920 р. (тобто впродовж 16 місяців) посаду команданта УГА обіймало 8 осіб (тобто в середньому 1 особа командувала менше 2-х місяців). І це в умовах війни на 2—3 фронти одночасно! За той самий час начальників Генерального штабу — «шефів штабу Начальної Команди УГА» змінилося 7осіб.