Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
25 травня Рада Міністрів ухвалила «Закон про тимчасове розповсюдження української державної влади». «Розповсюдження чинності української державної влади і всіх законів і постанов її» передбачалося виключно «у разі прилучення до Української Держави по стратегічних або інших причинах нових територій».
Відновлювати правопорядок на цих землях шляхом утворення відповідних судових інституцій доручалося судовому міністру, причому вживати необхідних заходів він мав право власною владою. Одночасно відповідним законом встановили «тимчасово» судову владу на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимиро-Волинського повітів Волинської губернії, «які ввійшли в границі Української Держави згідно з мирним договором Укр. Народ. Республ. з державами Почвірного союзу від 9 лютого 1918 р. ...». 14 серпня «задля порядкування повітами Могилівської, Курської і Воронізької губерній, які нині прилучені до Української Держави, повіти ті прилучити до нижчезазначених українських губерній: Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії — до Чернігівської губернії; Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський і Новооскольський Курської губернії і Валуйський Воронезької губернії — до Харківської губернії; повіти ж Річицький, Пінський, Мозирський, а також волості сусідніх повітів Мінської губернії з’єднати в Поліський округ з адміністраційним центром в Мозирі»[163].
Завершення війни нібито відкрило перед гетьманом та його урядом можливості для зовнішньополітичних маневрів, здавалося, з’явилася перспектива принципово іншого зовнішньополітичного курсу. «Головним завданням зовнішньої української політики, — писав міністр закордонних справ, — уявлялося мені — і в цьому напрямку я старався працювати — визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішніх обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і сформуванням власної військової сили», — роз’яснював він[164].
Завдання «об’єднання всієї української території» реалізувати ані теоретично, ані практично було неможливо хіба тому, що воно і не враховувало зовнішньополітичні інтереси сусідів, і не було підкріплено ані мілітарно, ані економічно, ані в якийсь інший спосіб.
Геополітичні реалії натомість перекреслювали будь-які абстрактні політичні схеми — перекреслювали ще до початку спроб намалювати їх.
Не враховували ці схеми і калькуляцій, які мали місце в середовищі галицького русинського політикуму. Його лідери, послідовні габсбурзькі роялісти, не могли толерувати Скоропадського тому, що він був, з їх погляду, носієм російської імперської свідомості і, по-друге, німецькою маріонеткою. Австро-угорські політики русинського походження боялися міфічного «соціалістичного» перевороту, який могли, на їхню думку, організувати чи то Винниченко, чи то Шаповал, чи то Петлюра, чи то всі вони разом — терпіти цю «компанію» галичани могли ще менше, ніж гетьмана з його оточенням.
Не могли знести галичани ані Винниченка, ані Петлюру, ані Шаповала, ані всіх їх гамузом, оскільки цілком справедливо вважали їх абсолютно нездатними ані до державного управління, ані до будь-якої іншої продуктивної діяльності. І тут вони не помилялися — у тому сенсі, що будь-яка зміна влади в Києві приведе до влади більшовиків. І тоді Галичина буде оточеною з обох боків ворогами — поляками та москалями. Тому вони мимоволі були вимушені гетьмана терпіти.
Якщо Скоропадський втримається, — думали вони, — то це відкриває теоретичні можливості об’єднати «Велику Україну» та Галичину в єдину національну державу. Натомість у випадку перемоги більшовиків місцевих сил, яких має підтримати Антанта, вистачить, аби не допустити приходу російських «червоних» на галицькі та буковинські терени. Гетьман, зі свого боку, вважав за необхідне вступити в контакт з УНРадою у Львові — на його думку, такому крокові російські «білі» кола не пручались би, оскільки це дозволяло в перспективі вирвати Галичину з-під Австро-Угорщини та долучити її до небільшовицької федеративної Росії.