Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
В образі російського солдата в «Прапороносцях» Гончара з’являється знайома карамазовщина, що химерним чином поєднує ерогенне садистське з ерогенним мазохістським. Ось як Черниш пояснює мадяру Ференцу, що таке російський солдат: «Що ти знаєш про нього?… Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хіба відомо тобі, що цей офіцер, ведучи огонь в Будапешті, думав про відбудову Ленінграда? Що, обстрілюючи одну з поліклінік, переповнену хворими, він навмисне не пустив жодного снаряду по вікнах… Скільки він думав про цей Будапешт! І ненавидів, і любив… Нещадно бив і вбити не хотів»[1080]. Тобто на несвідомому рівні вербалізується садомазохістська психологія, на основі якої російський сержант Козаков говорить про війну як про потяг: «Тягне, тягне, як п’яницю до чарки тягне… Мабуть для гражданки я вже пропаща людина. Так уже і залишусь вічним солдатом»[1081]. У рефлексіях особливо відчутна ерогенна амбівалентність: «Хороше рятувати людей! Ще краще ніж убивати!»[1082]. Ця амбівалентність примітизованих (інфантильних) рефлексій особливо вражаюча. Закономірно тут з’являється образ блазня, якого парадоксально втілює російський солдат Козаков. По його обличчю не можна було вгадати, жартує чи говорить серйозно, оскільки воно «мало вираз тієї лукавої придуркуватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок»[1083]. Подібне враження створює текст «Прапороносців». Автор його нагадує «комунівського» П. Тичину, що за часів сталінізму, за словами В. Стуса, став «блазнем при дворі кровавого короля». Текст Гончара не просто амбівалентний, він примітивно вбирає в себе комунівську ідеологічну амбівалентність, властиву сталінській епосі. Амбівалентною є також українська покірність. Так, Черниш у пориві буйної пристрасті кидається на танк, порушивши наказ командира роти Кармазина, а коли той відчитує за його несамовитий вчинок, очі Черниша сміються «іскряним чорним сміхом»[1084]. При цьому сам Черниш не знає, чому він раптово кинувся на танк, порушуючи наказ, в той момент його підхопила якась невідома сила спротиву.
Якщо благородний батько О. Довженка розумів, що Сталін не вміє воювати і здає Україну на погибель, явивши думку ще психологічно здорового українського народу, що продукував не лукавих митців, то «освічений» по-сталінськи О. Гончар як переляканий блазень, свідомо доводячи значущість Сталіна у війні, витворюючи химерний культ сталінської війни, несвідомо деміфологізує ці страшні «цінності». При цьому, будучи неусвідомленим блазнем, автор проявляв сталінізм у всій його примітивності, через психологію української посередності, яка на своєму несвідомому рівні остаточно втратила духовну мужність.
У «Прапороносцях» романтик Брянський перед солдатами ставить химерне завдання «перебудувати очі»: «Ні собі, ні підлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навіть Сагайду і Черниша він тренував годинами, привчаючи “дивитись по-новому”»[1085]. Схоже, що О. Гончар мав привчити українську людину дивитися на війну перверсивно.
Для української сталінської наративіки виконання ідеологічного завдання означало доведення українським письменником своєї «комуністичності», тому соцреалізм передбачав зречення індивідуалізму, української ідентичності. Українська маргінальна соцреалістична література мала демонструвати також зречення національно-державницького бажання. «Прапороносці» О. Гончара є яскравим зразком комунівської наративіки, в якій українське переводиться у стан несвідомості. Розвінчувальний пафос соцреалізму передбачав знецінення «фальшивої» трансмісії, якою могло бути бажання героя здійснити індивідуалізований національний вибір мужності.
Текст Гончара підтверджує, що комунівська імперія формується за примітивною садомазохістською моделлю, де садистська роль ідеологічно пов’язана зі «старшим» братом, якого символізує ідеолог війни Воронцов, а мазохістська — з «молодшим», якого символізують національні романтики. Садомазохістська структура імперського організму підпорядковується волі «законодавця» і «учителя» Леніна-Сталіна. Український ерогенно-мазохістський суб’єкт, блазнюючи, імітує своє щезання, проявляючи заодно свій примітивізм творця. Оскільки імперська культура накладає табу на іншу (не ерогенно мазохістську) національну суб’єктивність, то в письмі як блазнюванні прориваються спотворені замінники через психізми, шокуючи читача своєю несвідомістю. З іншого боку, український соцреалізм постає на основі імітації архетипного монотеїзму, з його фрагментів перекомбіновується історична ленінсько-сталінська «істина».
1080
Гончар О. Прапороносці. — С. 224.
1081
Там само. — С. 5.
1082
Там само. — С. 89.
1083
Там само. — С. 4.
1084
Там само. — С. 233.
1085
Там само. — С. 93.