Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

І. Смирнов проголошує епоху соцреалізму історичною можливістю для реалізації мазохістів. Цікаво простежити його психологіку тлумачення: «Тоталітарна культура, заснована у другій половині 1920-х рр., — не виродок серед інших психодіахронічних систем, не культурна аномалія, не помилка роду людського, але одна із рівноправних з минулою і наступною творчістю людини спробою характеру (мазохістського) домінувати над іншими психіками. І більше нічого, хоч влада мазохізму і коштувала людству мільйонів жертв (тобто всезагального безвладдя)»[1088]. У цих словах яскраво виражена позиція сучасного російського імперіаліста-постмодерніста, який непрямо звинувачує в страхітливій комунівській державності національних мазохістів, тобто народи, які авторитарно пригнітила Російська імперія. Психоісторія української літератури дає привід встановити ідеологічну провину російського мислителя за реалістичний страхітливий психологічний експеримент, а також українську — за романтичну маргінальну несвідомість.

«Про літературу фальшивого реалізму, тобто соцреалізму, — писала С. Павличко, — я взагалі не згадую, її місце в історичному, а може, навіть і в психіатричному музеї. Я направляю її туди не з іронією чи зловтіхою, а з болем, не забуваючи про те, що ця література недавнього минулого була частиною і мого «роману виховання»[1089]. «Відправити у музей» таку літературу не дозволяється психоісторику. Адже у психоісторії не можна щось викинути або забути, тут все має бути піддане аналізу заради усвідомлення. Тому соцреалістичну літературу необхідно вивчати у вузах і школах як свідчення українського псевдобатьківства, оскільки без пізнання цього матеріалу неможливо усвідомити психологію імперського тоталітаризму і національного фашизму.

Образно відтворюючи тоталітарну батьківсько-синівську структуру, сучасна письменниця Г. Тарасюк у романі «Смерть — сестра моєї самотності» (1994) іронічно передає її як перверсивну структуру, що складається з інфантильних синів і авторитарних батьків, котрі у своєму страхові перед талановитими і молодими синами стають напівграмотними маразматиками. «Здитинілі партійні зомбі, — пише Г. Тарасюк, — гралися у вождів, генеральних секретарів, забавляючись брязканням зброї і орденів», «недолугі, вижилі з розуму старі монстри» були «ровесниками революції». «Страшно подумати, — іронізує письменниця, — що найвищим достоїнством людини у цій державі ще якийсь десяток років тому був… вік»[1090]. Отже, комунівська імперія була авторитарною структурою, яка закривала простір молодим синам, синівській ініціативі та національній самостійності. Через цю перверсію втрачався процес духовного розвитку: сини перестали прагнути достойно змінити своїх батьків. У філогенезі української літератури це означало повну втрату національної пам’яті, яка пов’язувала би молодих літераторів з їх архетипними письменниками. Однак зі смертю Сталіна українська література не позбавилася соцреалізму, що актуалізує необхідність її очищення від комунівської перверсії. Адже, як символічно застерігав Мойсей у Франка: «Буде вам відригатись повік те єгипетське м’ясо». Соцреалізм мав свої масковані етапи розвитку, що відповідали етапам модернізації комунівської імперії. Так, основою класичного (сталінського) соцреалізму був садоавангардизм, або мілітаризований футуризм, дух якого особливо відчутний у «Прапороносцях» О. Гончара. Згодом відбулася гуманізація соцреалізму на основі затребуваних лібідозних імпульсів. У «Прапороносцях» О. Гончара це простежується в образах російських політруків — актуальних в постсталінському часі ідеологів гуманізації. Гуманізація соцреалізму означала, що комунівська імперія мала намір приховати своє кроваве більшовицьке минуле (стадію садизму, тобто активізованого імпульсу до вбивства) і показати людське обличчя. Ідеологічне нарощування лібідозних імпульсів відбувалося на основі втрати принципу реальності, тобто на основі міфологізації історичного минулого. Тому, аналізуючи постсталінську літературу, необхідно брати до уваги успадковану симптоматику на попередній стадії.