Крига. Частини ІII–ІV

— Маєш! — прохрипів він і притис ломакою до тих дверей, аж підборіддям обтерлося до заклепок й іржі.

Зазирнулося до тінистого, слабко освітленого блиском із коридору приміщення. Це була тісна кімнатка з голими стінами, тепер, мабуть, перетворена на в’язничну камеру. — Із сінників попідводилися на галас постаті в лахмітті, вони потирали очі, роззявляли зарослі роти.

— Маєш! З них бери й заморожуй!

— Хто…

— Імператор наказав! Каторжники, добровольці! Ха! — він гикнув і підвісився вище, стаючи на пальці. — Маєш! — кувікнув він.

Подивилося на них оком темноти, подивилося на них оком світлости. Виснажені, пом’яті, до землі пригнуті, навіть тепер мимоволі гнуть шиї і з-під лоба, знизу вгору позирають; а на кого чорно-білий погляд упаде, очиська потуплюють і щиряться запобігливо, по-собачьи, беззубо.

— Лайно, а не абааси, — пирхнулося.

— Га?

— Повмирали б усі.

— То кого…

ЛубуМММ!

— Ізмаеля! — заревілося і вирвалося з-під ціпка, щоб упасти на коліна й обблювати ногавиці Саші Павліча, який уже гойдався на пів-аршина над підлогою. Вуглеблисна тьмідина текла разом із шлунковим соком.

— Ізмаеля, — стогналося, витираючи уста.

Заснулося там, у робітні Тесли в Обсерваторії, під корпусом малого флюменатора, загорнувшись у чужу хутряну шубу, стискаючи під рукою тьмідинометричну ломаку (залишаться синці). Молот Тьмітла, Молот Тьмітла бив крізь сни, розтрощуючи їх один за одним. Було, однак, незвично, що взагалі щось із цих снів запам’яталося, що вони продерлися на бік яви, — це рідко траплялося навіть тут, у Краї Лютих. Але Молот вбив їх глибоко в душу. ЛубуМММ! Каторжники, замкнуті в цьому складі, нашвидкуруч перетвореному на тюрьму, почали гризтися і поїдати один одного, і звіриний, огидний відголос цього долинав назовні. Я відсунув повислого над дверима Павліча, але не досить було відсунути засув, — потрібні були ключі до замка. Я побіг до козака-вартового. Козак не міг зрозуміти, що я йому кажу: замість слів мені з уст летів потік кріовуглецю. Солдат перезарядив і вистрелив кілька разів: у голову, в груди. Вогнистий блиск бухнув із отворів. Затикаючи їх руками, я повернувся під камеру. Саша висів уже на висоті трьох аршинів над поверхнею, й далі підтягуючи себе угору. Я зазирнув крізь ґрати. Усередині залишився тільки один каторжник, який загриз і розірвав на шматки решту ув’язнених. Спочатку я не впізнав жабино-павучого силуету, який сидів на купі повідриваних кінцівок, черепів і тулубів. Я відняв руку від чола. Циклоп’ячий промінь освітив камеру. Каторжник підстрибнув, задріботів сімома кінцівками й повернувся до дверей, усе ще плоско розчепірений над каменями. На Пєґнаровому зліпку частин тіл, що походили від щонайменше тузіні людей, на шиї, добре до них примерзлій, теліпалася голова Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa. — Немає людини! — хрипів він, а корона теслектричних блискавок кружляла навколо нього. — Історії немає, немає людини! Розпач, розпач, розпач! Навіть самогубець! Упийтеся! Немає людини! — Інша частина ґолема, утім, збунтувалася, і примороженою до лівої лопатки лапою потяглася до шиї й зірвала з неї голову Ачуховa; вигребла з купи нову голову й насадила її на це місце. Вона була добряче вимащена в крови й надщерблена трохи понад скронею, але я відразу впізнав кругле обличчя Herr Блютфельда. — … лиха, Зима лиха, Зима лиха, Зима лиха, лиха, лиха! — бурчав він, суплячись. — Історія лиха, Історія лиха, Історія лиха… — криво настромлена довбня Блютфельда швидко, однак, відпала, упала й відкотилася у морок. Союз передніх кінцівок насадив назад на кінець шиї череп Ачуховa. — Немає Історії, немає людини! — завив він знову й сердито зиркнув. — Мамути, мамути! За-за-западаюся. — Відтак він справді провалився, коли трупи й каміння й земля розступилися під усіма його ногами й руками, яких дедалі більшало й більшало (коаліції членів тіла гуртувалися із усе новими кінцівками, викопаними на бойовищі). Я натиснув на двері, намагаючись зазирнути в Шляхи Мамутів, які розверзалися у тюрьме. Мерзлота лускала під акомпанемент тріску й гуркоту, гідного гарматних залпів. Я заткав вуха; тоді вдарив молот. ЛубуМММ! Молот, Молот, слід його зупинити, поки не буде занадто пізно! Прототип чи ні, не можна дозволити йому ґенерувати на Шляхах такі хвилі! Я вибіг на подвір’я Обсерваторії. Крижлізна махіна, схожа на криничного журавля, била в землю тунґетитовим копером, викуваним у формі бюста Ніколая II Алєксандровіча. Перед ним навколо стояли навколішки люті. На хребті найбільшого ґляція сидів верхи Нікола Тесла й бив із усього розмаху довгих рук чорними блискавками, — він товк у той кратер, який цар-молот пробив до Шляхів Мамутів. З нього бухкало тьмітло, в якому лише час від часу зблискувала кривобока світінь і показувався в ній абрис людської постаті, піднята благально рука, профіль стражденного чоловіка. Я кинувся в оту пітьму, керуючись світлом від серця і голови, але вже за кілька кроків відчув мороз, який тужавів навколо драглистими хвилями, вгризаючись у тіло, прив’язуючи його до часу лютих. Наступний крок, наступний… минали чверті години, цілі години. Люті оберталися на своїх павутинних сталагмітах, нахиляючи до мене тьмяно-блискучі медузи криги. Вони простягали до мене насичені тьмідиною бурульки. Імператор лунатично посміхався з Молота, сяючи, мов спадаюча униз комета, гаснучи на зоряному овиді. Щось летіло в тьмітяну кипінь згори, не зірки, — сірі дробини, заморожені в польоті блискавками доктора Тесли. Поволі, поволі, поволі я підняв угору очі й побачив спис світла, що бив з-поміж очей. Це Саша Павліч — Саша підтягнувся було вже на шибеничному кабелі понад трупні щогли; тепер він вимальовувався у чорному небі, злегка погойдуючись під Місяцем у першій чверті, а з лівого рукава йому сипалися пацюки й миші. Пацюки й миші, подумав я, нехай батько підкріпиться бодай ними: тепла кров, тепле м’ясо, живе тіло. ЛубуМММ! О Христе! ЛубуМММ! Мамути, мамути йдуть за мною, лубуМММ, труситься земля, коли вони нею мандрують.