Крига. Частини ІII–ІV

— Що ж це за нова догматика! Й то з чиїх уст — послідовника Фйодорова!

— Догматика? Ага, то ви, — він заходився плюватися силабами з-над мітли, — ви детермініст, ламетріанець, годинникар душі!

— Au contraire. Чи справді все про світ поза людиною можна оповісти простою годинникарсько-ньютонівською механікою? Якщо шановний пан директор читав бодай щось про праці Планка, Айнштайна й Ґросса, то ви знаєте, що ні. Проте це не виштовхує море… моке… мокле… молекулярну фізику зі сфери чисел, не виштовхує її з царини літератури й поезії. То чому людський розум не вільно розглянути з тією ж строгістю? Га? От побачите, колись іще постане математика душі, яка на підставі електрики мозку і якихось нині для нас іще невимірних взаємодій, описуватиме характер людини в систематиці, гідній Менделєєва. — Вирівнялося дихання. — Або не побачите. Якщо доживемо. — Долилося віскі. — Або, якщо воскреснемо.

Доктор Тесла ледь чутно поплескав в обтягнуті бавовною долоні.

— Well said, Бенедіктус!

— Іноді, — зізналося йому понад тунґетитовим дзеркалом, — іноді мені здається, що я можу висловити те, що висловити неможливо. — Похиталося головою із сумною серйозністю. — Тоді я кажу найбільші дурниці. О, які дурниці! Шедеври глупоти! Майстерні витвори кретинізму! Сенсаційні нонсенси, геніальні бовдуризми!

ЛубуМММ!

Коли було спожито ще три пляшки, Стєпан, вповзши під огорнуті кабелями стояки, перекусив якісь дроти, й так його тіпнуло електричним струмом і потоком теслектрики, що із закрижанілих шкарпеток, коли його тягнулося назад, з-під залізяччя, летіли чорно-білі іскри. Ледве витягнулося старого охранникa, туди вповз напівголий директор Хавров у гонитві за мишею, якій не встиг висповідатися про все своє директорське життя; зарюмсаний, він гукав за нею басом, — а вона тікала перелякана. Гризуни розлізлися по робітні, під столами, на столах, в апаратурі. Саша спершу за ними ганявся, а тепер заліз на сталеву шафу й звідти метав по кімнаті ґвинтами й жмутами кабелю, ледь якась звірючка показувала носа чи хвоста; раз Павліч поціляв, іншого разу ні, в залежності від ударів Молота. Найспокійніше упився доктор Тесла, який просто заснув, упавши обличчям на тунґетитове дзеркало, аж йому темні й світлі дробини поприлипали, одні до правої щоки, інші до лівої, — це могло щось означати, але не мусило. Тьмітлисте дихання із напіврозтулених уст укривало дзеркало туманом.