Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Тимчасом Саша, розчулений до рожевого, аж йому та любов до ближнього прищами й ряботинням з фізіономії повиходила, підсів із рештою сажи, розлитої по мірних колбах, і тицьнувши колби усім, узявся Теслі на вухо палко сповідатися, смикаючи його при цьому за полу й б’ючи себе кулаком у запалі груди. Що він там оповідав, не чулося.
А Хавров привальсував із мітлою в обіймах, вихилив колбу до дна, злизав із губ тунґетит.
— Ну і що, Вєнєдікте Філіповічу, багато цікавого дізналися під час ваших цвинтарних забав?
— А що, Арскій вам не розповідав?
— Сказав, сказав, — Едмунд Ґеронтьєвіч обпер підборіддя на держак мітли й підморгнув. — Шукаєте шляхи, якими ходить Батько Мороз, га? — Він підхопив кінчиком язика останню чорну пелюстку. — Тунґетиту наївся і під землю умерз, еге?
Віскі роздразнило стравохід, відкашлялося.
— Поїв, попив, натьмітився.
— І що? Тепер, — Хавров замахав руками в бездарному crawl, не піднімаючи підборіддя від мітли, — тепер плаває собі під землею, хи-хи.
— У тому-то й біль, дорогий пане, бо жива людина, звичайно, не може ходити Шляхами Мамутів.
— О! Не може?
— Бо як? Людина ж не дощовий черв’як.
— Звісно, що ні.
— Але це вас втішить, — копнулося мітлу і Хавров полетів було вперед, та впіймалося його за руку. — Як він мандрує Шляхами Мамутів, якщо він не жива людина? А отак: вмирає і воскресає.
Фёдоровец заскавчав, мов пудель, хихочучи.
— Умирає і воскресає!
— Слышишь? — ЛубуМММ! — Ось що плине Шляхами. — Поставилося склянку посередині засипаного піском і крупою чорного дзеркала. — Розділить змішане, складе розбите, освіжить зогниле, склеїть розірване, оживить мертве. — Знову нахилилося до Хаврова, який тепер слухав із роззявленим ротом: схопилося його за щоки, пошарпалося за округлу голову. — Він не переморожується Шляхами щільним тілом, яке дихає у замороженому вигляді. Ні, ні! Він плине, як гелій, перетікає… суне, наче мерзлота — волокно, кісточка, крапля крови, нитка шкіри, — й коли хвиля відбивається, складається назад докупи, мов Пєґнарів ґолем. — Розсміялося. — Під землею, на землі. Мій батько! — Сміялося дедалі голосніше. — На хвилі тьмідини, при температурі, нижчій абсолютного нуля, — чи то живий, чи неживий… Він існує ще більше! Існує стократ потужніше! Існує понад усе!
— І той мартинівець, — зітхнув Хавров, по-п’яному зажурений, — той…
— Копиткін.
— А так, Копиткін!
— Ви його пам’ятаєте? Що то був за чоловік?
— Іван Тіхоновіч Копиткін, нестерпний хам, мугир і дикун.
— Але що його відрізняло від інших добровольців? Арскій вам розповідав, що ми перекопали могили їх усіх, — один Копиткін зійшов у мерзлоту.
— Ой, я не знав їх аж так добре. Те, що його відрізняло — був найбільше мурло й неотеса.
Відпустилося Хаврова.
— Пацюки хуткіше мені скажуть, — буркнулося.
Він випростався, підніс палець.
— Пацюки — розумні звірята!
— А що такого вам розкажуть пацюки? — спитав Тесла, із запеклою педантичністю вирівнюючи собі манжети й рукавички.
— Чому одні замерзають швидше, ніж інші, — поквапливо пояснив Саша й, через брак стільця, гепнувся на стільниці поряд із Машиною Променя Смерти.
Жбурнулося склянкою у стіну. Вона відбилася, наче від ґуми, й повернулася у руки, навіть не тріснувши.
— Бог створив людей нерівними! — заволалося. — Одні маєтки пропивають, а інші праски до грудей, як маґнетом, притягують! Пан доктор виміряє структурну сталу душі! Хто більше тьмідини витримає, той існує більше, ніж інші!
— Пацюк-Геркулес! — прошепотів Саша. — Миша єдиноістини!
— Кгрм, мгм, хркм, — покашлював певний час Тесла, аж врешті випив горілки, й мова йому повернулася. — Кажете, mon ami, що не існує для цього жодного фізичного, хімічного, біологічного припису, бо треба замерзнути також — душею?
— Характером.
Господин Хавров зморщився від надмірного інтелектуального зусилля, і мозок його через це так обважнів, що заступникові директора знову довелося на метлу обпертися, склавшись навпіл, мов цизорик.
— Ви хочете людський характер, представлений у числах, умістити у фізичне рівняння! — сформулював він нарешті.
— І що в цьому дивного?
— Ну як же! Фізика, математика, природничі науки, які оперують вимірюваними величинами, — всі вони не пізнають людину. Щонайбільше, йдеться про її тіло; але не про людину! Ні, ні, ні! Для людини маєте літературу, поезію, психологію, філософію і релігію, для людини маєте слова, а не цифри!