Крига. Частини ІII–ІV

— Дивіться самі. — Тесла підійшов до чорної тахлі, пласко розкладеної під лампами. На матову гладінь було насипано брунатний пісок і білу крупу. Тесла смикнув тахлю, частинки перемішалися. Він почекав, смикнув знову, — вони упорядкувалися на дві частини, розходячись ліворуч і праворуч від майже горизонтальної лінії.

Розпізналося у тахлі тунґетитове дзеркало.

— То ви також полишили й досліди над природою тьмітла?

— Тьмітло, тьмітло, тьмітло… — він виконав білими руками складні жести, мабуть, покликані відтворити не менш складні ідеї. — Як побудувати гіпотези на гіпотезах? Ми ж не все знаємо про самé світло.

Ковтнувши ще й присівши на високому табуреті, неподалік від Лампи Тьмітла (відставилося її на місце), винахідник полинув у меандричний виклад своїх тьмітляних теорій. Насамперед він витягнув на світ Божий свого улюбленого Йоганна Вольфґанґа фон Ґете. Ґеній літератури оприлюднив революційну оптичну теорію у праці «Zur Farbenlehre», яка налічувала півтори тисячі сторінок і була опублікована 1810 року: він присвятив їй роки експериментів із призмами й вважав справою свого життя. За словами Ньютона й інших класиків оптики, темрява — це просто відсутність світла; натомість фон Ґете стверджував, що світло й темрява є наче протилежними полюсами маґнету, й одне впливає на силу іншого, а барви містяться не в білому світлі («розщеплюваному» на призмі в спектр), а постають на межових лініях між темрявою і світлом. Жовта й червона, коли світло проходить понад темрявою, а синя і фіалкова — коли темрява понад світлом. Темрява — це те, що ми тепер називаємо тьмітлом, — впливає безпосередньо на світло. Коли Сонце заходить, стань на чистому тлі перед запаленою свічкою, каже Йоганн Вольфґанґ, і подивися на свою тінь: побачиш потужну синю барву. Світло не мусить мати хвильової природи, щоби людина сприймала барви, спектри й веселки; ми ж їх бачимо.

… Іншу конструкцію Тесла спорудив на свіжіших теоріях. Якщо ми погодимося з цією божевільною гіпотезою, що світло в Літі є, водночас, часткою й Айнштайновим Lichtquant, хвилею, хвилею буття, тобто припливом і відпливом імовірности існування частки світла, — тоді тьмітло було б аналогічним фізичним проявом небуття, тобто ударом часток «неґативної ймовірности» світла; струмінь тьмітла був би с т р у м е н е м н е б у т т я с в і т л а. Скорчилося міну святого Томи. Чи це означає, що існують якісь «молекули небуття»? Але як може існувати небуття? Буття — це те, що існує; небуття — те, чого не існує. Але так само, зауважив Нікола, можна питати при нагоді інтерференції світла: як те, що існує не до кінця, у постаті часток, лише ймовірнісно, — як щось таке впливає на видиме, відчутне? Отож, тьмітло, яке витискає світло, не є якимось новим ефектом. Неґативна ймовірність нівелює позитивну ймовірність.

… Проте, чим є тоді світіні? Тут Тесла уже розмахував довгими руками, мов вітряк, і згадувані в розмові світіні витекли йому на костюм у чималій кількості, тьмідина бруднила зморшкувату шкіру. Весь спектр світіні й досліди з фолійними екранами, правив він далі, свідчать, що в принципі це знову звичайне світло. Мабуть, проходячи крізь сталу матерію, — крізь те, що існує в абсолютному значенні, — тьмітло знову відновлюється у своїх імовірностях. А чи в протьмітлюваній матерії також відбувається якась зміна? Якщо так — то на субмолекулярному рівні, або узагалі на рівні енерґії тьмідини, бо Теслі тут не вдалося виявити нічого. Він не окреслив також залежности між довжиною хвилі світла/світіні й довжиною хвилі тьмітла, — адже це теж зовсім не мусять бути хвилі.