Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
У тексті Гончара ніде не йдеться про глибинну духовність, що об’єднує всіх людей, а лише про сентименталізм вбивць і несвідомих себе фанатиків. Час від часу українські романтики війни впадають у невротичні стани, які не можуть пояснити: «Черниш плакав. Плакав, не помічаючи сліз, впившись суворим поглядом у зелене пусте містечко з білими екранами. Коли б його запитали, за чим він плаче, він не зміг би відповісти. Бувають хвилини, коли стає жалко усього на світі»[1068]. Прорив лібідозного розчулення також характеризує українського солдата Гая, у якого після садистських боїв виникало бажання всіх приголубити. Близький до неврозу Черниш, ідучи по Європі, пригадує материнські слова: «Я знаю, який ти буваєш до самозабуття шалений. Ти занадто романтик»[1069]. «Я певен, — розмірковує Черниш, — що якби наші матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас… Вони й не підозрюють, що тут робиться з людиною»[1070]. Але ці реалістичні імпульси самоусвідомлення успішно пригнічує Воронцов. Ідеологія безбожного патріотизму найвиразніше проявляється у маніакальному стані: «Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом, ні до кого. — Все! Навіть наші серця! І хто не звідав цього щастя, цієї… краси вірності, той не жив по-справжньому»[1071]. Такі несвідомі романтики, як Брянський, Черниш, Хаєцький, остаточно позбавлені принципу реальності, фанатично вірять, що несуть Європі «нові демократичні порядки»[1072]. В їх романтизованих рефлексіях вчувається українська туга за державотворенням, а несвідомі проекції не розрізняють бажане і реалістичне імперське, де сталінська армія на чолі з «хазяїном» Самієвим має змінити «застарілу карту центральної Європи»[1073].
В образи Сталіна і Леніна проектується вольова потреба меланхолійного українського романтика: «Справді на погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер встиг накреслити “Л”. І туга стрілка, як вольовий жест вождя, напнулась на захід»[1074]. Недостача садизму в українській мазохістській психології є недоліком на війні. Тому війна стає для боягузливих українських романтиків місцем вольового, садистського самоутвердження, що означатиме маскулінізацію національного характеру. Цю психічну трансформацію Гончар описує в образі Хоми Хаєцького: «В його поведінці зникла деяка запобігливість і острах, а натомість з’являлись горда рішучість, упевненість, навіть зухвальство. Ні вдень, ні вночі він не скидав з пояса чохла з німецьким багнетом-кинджалом, похваляючись, що колись-таки власноручно шимене (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) тим ножакою якогось фріца»[1075]. Маскулінізацію Хоми Хаєцького супроводжує романтичне мілітаризоване слов’янофільство, тобто «банда братів» тут формується передусім як «банда братів-слов’ян». Ідеологічно її моделюють діалоги Хоми Хаєцького з Воронцовим. Хома має переконати Європу покинути свій індивідуалізм і пристати до слов’янської комуни: «Лише коли справа доходить до колгоспів, тут мадяр упирається, як віл. Тоді Хома шаленіє, його кулаки аж свищуть попід носом опонента»[1076]. Європейці в Гончара дякують «За все… всій Росії»[1077].
У тексті Гончара озвучені постмодерністські імперські фантазії про «вавилонське» злиття всіх народів. «Іноді уявляю, — глухо говорив Сагайда, — що було б, якби уже все на світі було єдине. Щоб ні мов, ні кордонів… Ні воєн… Міста хороші, білі. Хочеш — їдь в Багдад. Хочеш — в Буенос-Айрес… І люди б стали усі рівними, вільними… А то не живуть, а бродять по світу та клацають зубами…»[1078]. У мареннях Черниша єдине майбутнє постає веселим: «Наче там зібралися люди всіх націй світу. І серед мішанини дивних мов, різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і зрозумілий всім»[1079].
1068
Там само. — С. 53.
1069
Там само. — С. 20.
1070
Там само. — С. 64.
1071
Гончар О. Прапороносці. — С. 64.
1072
Там само. — С. 75.
1073
Там само. — С. 84.
1074
Там само. — С. 135.
1075
Там само. — С. 164—165.
1076
Там само. — С. 181.
1077
Там само. — С. 242.
1078
Там само. — С. 109.
1079
Там само. — С. 128.