Україна — не Росія

Півтора роки між виборами до Верховної Ради УРСР і великим днем 24 серпня 1991 року здаються мені тепер тривожними, насиченими подіями, і, коли я оглядаюся на них, надзвичайно довгими і виснажливими. У ці місяці я вже не мав сумніву, що Україна прийде до повної незалежності від СРСР. Було очевидно, що активна і свідома частина нашого суспільства не погодиться на менше. Вона буде постійно смикати байдужих і пасивних (а таких у будь-якій країні завжди більшість), соромити їх за відсутність національної свідомості і нерішучість. Вона буде неухильно розширювати число своїх прихильників, воювати з твердокам’яними, і вона переможе. Переможе, тому що за нею правда. Неможливо собі уявити, щоб 50-мільйонний народ України[122] міг не побачити свого найбільшого історичного шансу, а побачивши — не скористатися ним. Але як швидко це могло і повинне було відбутися?

Зізнаюся: я помилився з термінами. Аж до серпня 1991 року не я один був упевнений, що процес визрівання незалежності вимагатиме багатьох років, і думав про ці майбутні роки з великою тривогою. Занадто багато було в цьому рівнянні невідомих, занадто непередбачені привхідні фактори, далеко не все залежало від самої України.

Виглядало дуже ймовірним, що буде підписаний новий Союзний договір, і він перетворить СРСР у досить вільну (супротивники говорили: аморфну) конфедерацію. Але на повне розлучення — так здавалося — республіки, у першу чергу дотаційні, не зважаться. Вони підуть у новий союз в надії на відновлення тих зв’язків, що гарантували саму їхню життєдіяльність. Єдина енергетична система була в той час політичним фактором першої величини. Україна, щоправда, сама була донором (ще один аргумент за незалежність), але економічна прив’язка до СРСР у неї була навіть більша, ніж в інших. У «оновленому Союзі» нас могла утримати і звичка більшості простих людей до життя під спільним з Росією державним дахом. Нас зв’язували мільйони і мільйони людських уз, і, крім усього іншого, зберігалося підпорядкування комуністичного керівництва республіки Центральному комітету КПРС.

Намагаючись уявити собі подальший перебіг подій, я думав, що при вільній конфедерації — тобто в умовах, максимально наближених до незалежності — кожна з республік природним чином натопче свої стежки на травичці волі, налагодить нову систему зв’язків, висуне нову національну еліту і лише тоді, без страху перед невідомістю і хаосом, зробить крок до повної незалежності. За цей час і Росія звикнется з думкою, що кожна з колишніх республік СРСР — відрізана скибка, що зворотного злиття не буде, але це не перешкода найкращим відносинам. Звикнути до тієї чи іншої, спочатку нестерпної, думки — велика справа.

Як на мене, багато хто з «суверен-комуністів» бачив наше майбутнє приблизно таким. І, звичайно, всі ми побоювалися травматичної і неадекватної реакції Москви. Але стало відбуватися щось інше. Як кажуть, життя багатше.

Вже в 1990 році у Москви пропало бажання посилювати або хоча б зберігати єдність виробничих комплексів і коопераційні зв’язки України і Росії — тобто, саме те, що могло, як тоді здавалося, утримати нас від «державного розлучення». Навпаки, керівництво РРФСР саме стало робити кроки до відокремлення. Сьогодні комусь це здається неймовірним. Поступово стало звичним думати, що російська сторона робила все, щоб СРСР не розпався. Але колишній прем’єр СРСР Павлов, згадуючи 1990 і 1991 роки, стверджував, що «найбільш активним і послідовним тараном сепаратизму виступав російський уряд на чолі з Іваном Сілаєвим».[123]