Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Чим більше я думаю про події між чорнобильським вибухом і серпнем 1991-го, тим більш разючими здаються мені ці 64 місяці. Це були часи, коли відбувалися події, здавалося б, неможливі і не відбувалися, здавалося б, неминучі. Віруючим людям простіше, вони кажуть: такий був промисел Божий. Люди цинічного напряму думок шукають пояснення тому, що відбулося, з допомогою теорії змов. Мовляв, якщо хтось скористався тією чи іншою подією, виходить, він же цю подію таємно і спровокував. Мені самому набагато ближче перше пояснення, але в такій редакції: час незалежності прийшов, і ніякі сили на світі вже не могли перешкодити народженню нової України.
Але це зараз нам легко розмірковувати, а в той час всі побоювалися великого кровопускання. Вже в квітні 1989 року спецпідрозділи Радянської армії пролили кров прихильників незалежності в Тбілісі. Жахливим був початок 1990 року. На очах в усього світу в Баку відбулися спершу вірменські погроми, а потім влада в азербайджанській столиці перейшла до комітету оборони азербайджанського Народного фронту. Ледь це трапилося, до міста ввірвалися танки генерала Лебедя. Загинуло багато людей. У мою пам’ять врізалася 13-літня дівчинка Лариса Мамедова. Вона була убита разом з батьком, водієм тролейбуса. Були розгромлені всі азербайджанські національні рухи і партії, серед них і демократичні, що не мали жодного відношення до різанини вірменів. Немов би всьому СРСР давався показовий урок: врахуйте, будь-які спроби захвату влади явочним чином гарантують саме такий фінал.
Проте це ж підштовхувало на шлях легітимності або максимального наближення до неї. Була стаття 72 конституції СРСР, що закріплювала за республіками право вільного виходу із СРСР, були вищі законодавчі органи республік, Верховні ради. Для комуністичної системи прийшов час платити по рахунках за імітацію демократії.
Але зберігалася небезпека провокацій з різних боків. Тривогу вселяли радикали. Вони з’явилися на протилежних краях політичного спектру. Радикал завжди готовий умерти за святу справу, принаймні, на словах, і при цьому не бачить причин, чому б і вам теж не вмерти за святу справу. Будь-яка спроба відстояти своє право боротися за святу справу живим сприймається як боягузтво і зрадництво. Зауважу в дужках: той факт, що хтось готовий віддати своє життя за якусь справу, ще не є доказом того, що справа ця свята. У деяких республіках з’явилися різного роду «интердвижения», готові зберегти СРСР за будь-яку ціну. У Росії на тій же позиції стояла депутатська група «Союз». Став набирати силу Російський національно-патріотичний центр (його очолила людина із чисто російським прізвищем Лисенко — це він через кілька років буде рвати український прапор на засіданні Держдуми), баркашовці, націоналістичний Союз офіцерів, що зрештою заплямував руки кров’ю, і інші, досить численні організації.
На початку літа 1990 року мене викликав голова Верховної ради УРСР і перший секретар ЦК КПУ Володимир Антонович Івашко. Ми добре знали один одного: у 1987 — 1988 роках він був першим секретарем Дніпропетровського обкому і зробив для «Південмашу» багато доброго. Розмова була, по-моєму, у присутності Станіслава Івановича Гуренка. Івашко сказав, що хоче вже завтра запропонувати Верховній Раді мою кандидатуру на посаду голови Ради міністрів. У той час такі слова означали гарантоване прем’єрство. Хоча пропозиція була несподіваною, мені не треба було довго розмірковувати. Я подякував за довіру і відмовився, адже твердо знав, що на посаді голови Ради міністрів УРСР у мене було б менше волі й ініціативи, ніж у себе на «Південмаші».
Посада голови Ради міністрів УРСР була політичної тільки за формою — за змістом це була суто адміністративна посада. По суті, в УРСР не було державної машини як такої. Її заміняв управлінський апарат, розрахований на керування регіоном, нехай і величезним, але не державою. Та й економіка України була не більш, ніж фрагментом економіки загальносоюзної: у попередні десятиліття зробили все, щоб господарство УРСР навіть теоретично стало неможливим вилучити з господарства СРСР. Масштабу апарату відповідав і масштаб українського державного діяча до 1991 року. Коли Горбачов запросив Івашка на посаду свого заступника, той негайно погодився — Володимира Антоновича стала обтяжувати відповідальність, яка начебто не передбачена його київською посадою, але раптом казна-звідки виникла. Він не витримав того розпалу політичної боротьби, того зовсім незвичного для діяча республіканського масштабу тиску, який панував у Верховній Раді УРСР у дні обговорення Декларації про державний суверенітет України.