Україна — не Росія

У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року — любили в Радянському Союзі круглі дати! — кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років — великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.

Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені — нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» — дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.