Україна — не Росія

Саме в 1988 році в Україні почався відчутний ріст суспільних рухів. Усунення цензури розв’язало язики, у людей став швидко вивітрюватися страх перед владою. Але ж ще так недавно цей страх здавався генетичним. Восени 1988 року почалися перші несанкціоновані мітинги, з’явилися — нечувана річ! — політичні клуби й об’єднання, у 1989 році виник «Народний Рух України за перебудову».

Хтось добре сказав, що реформи — це зміни, які відбулися вчасно. Спізнілі і половинчаті «реформи» в сфері управління народним господарством не вирішували жодного з завдань, які були покликані вирішити, і лише вносили дезорганізацію в хоч якусь, але налагоджену командно-централізовану систему керівництва народним господарством. Перша модель госпрозрахунку, друга модель госпрозрахунку, третя модель госпрозрахунку, Закон про державне підприємство... Якби всі ці моделі і закони почали впроваджувати двадцятьма роками раніш, не так поспішаючи і не в передінфарктному стані економіки, а обачно, крок за кроком, якась користь з цього, можливо, і була б. Хоча не поручуся. Але про реформи 1988 — 1991 років розумні люди говорили: це те ж саме, що в умовах правобічного руху дозволити окремим товаришам їздити за правилами лівобічного.

За якийсь час, думаю, наприкінці 1989 року чи в першій половині 1990-го, у оптимістів з нашої галузі ненадовго відродилися надії: начебто справа йде до серйозного, а не символічного роззброєння, вивільняються величезні кошти — може, частина з них буде спрямована на космічні дослідження? І тоді ми відновимо кинуту Місячну програму, будемо готувати разом з американцями пілотований політ на Марс, почнемо робити орбітальну станцію «Мир — Скайлеб», чому ні?

Ці надії прийшлися на незабутні місяці. На тлі зниження напруженості у світі розпалювалися пристрасті по всьому СРСР. Тут Україна чи не вибилась в лідери. Деякі мої колеги-ракетники щиро обурювалися з того, що якісь «учителішки» і «пацани» з Руху, УРП, УГС, «Товариства Шевченка», якісь писаки із Спілки письменників, вимагаючи повного відокремлення України від СРСР, можуть тим самим перекинути і зруйнувати нашу величезну багатомільярдну справу. Але я вже дивився на речі інакше. Щось в мені відбулося, я став бачити, у чому правда цих «учителішків». Хто саме з моїх співрозмовників висловився настільки зневажливо, вже вивітрилося з пам’яті, але добре пам’ятаю, як сильно це мене різонуло. Як би не був я захоплений своєю справою, мені ніколи, жодного разу не здавалося, що ракетник вище вчителя. Моя дитяча мрія стати вчителем не збулася, але те, що вчителі — сіль землі, я пам’ятав і пам’ятаю завжди.