Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій — чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина — і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».
Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне — технології, технічне рішення, конструктивне рішення.
Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна — Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.
Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю — ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.
Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто — трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо це експлуатовані, боюся, наші люди звільненої праці охоче помінялися б з ними місцями.