Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.
Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.
Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).
До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент Грузії Гамсахурдіа заявив, що готовий до співробітництва з «ГКЧП». Якби Єльцин тоді зморгнув чи запропонував «переговори», «взаємоприйнятний консенсус» чи ще що-небудь настільки ж жалюгідне, зле довелося б усім республікам. Але Єльцин нітрохи не злякався, а відразу став твердо наступати. От тоді у змовників і затряслися руки. І все одно момент був винятково небезпечний. Під час злощасного епізоду в Москві, коли загинули троє молодих людей, хтось із командирів міг віддати наказ стріляти по юрбі, у когось не витримали б нерви, покотився б некерований вал подій. Тоді й у нас який-небудь командуючий військовим округом (не обов’язково Чечеватов — на території України було три округи: Прикарпатський, Київський і Одеський плюс Чорноморський флот) міг вирішити, що час і йому виступити з невеликою ініціативою, чого тягти?
Усі спроби «Народного руху України» і молодих демократичних партій домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР виступила з осудом путчу, ні до чого не привели. Більшість членів Президії проявляли обережність, тягли час, вичікували. У цих умовах «Рух» закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору», а Спілка українських студентів у зверненні до Верховної Ради заявила, що має намір почати «акції громадської непокори». Після того, як штурм московського Білого дому в ніч з 20 на 21 серпня так і не відбувся, коли стало ясно, що переворот провалився, схаменулося і керівництво Верховної Ради УРСР. 22 серпня його Президія вирішила скликати через два дні позачергову сесію Верховної Ради. Я, як і всі депутати, одержав виклик на сесію і, природно, не барився ні хвилини. Починаючи з цього моменту, я не мав сумнівів, що на майбутній сесії буде проголошена незалежність України. Думаю, більшість депутатів міркували в ці дні приблизно однаково: «Цього разу пронесло, але чому доля України і далі повинна залежати від подій, що відбуваються за її межами?»