Україна — не Росія

Секретаріат ЦК Компартії України розіслав в обкоми і в Київський міськком шифротелеграми: «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету з Надзвичайного Стану в СРСР... Необхідно керуватися Конституцією і законами Союзу РСР [зауважте, не Української РСР! — Л. К.], документами, виданими Державним Комітетом з Надзвичайного Стану... Усілякі демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути виключені... Сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Будь-яким діям, спрямованим на підрив Союзу, повинен бути покладений край... Вжиті керівництвом країни заходи відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України». Комуністична верхівка настільки втратила будь-яку впевненість у своїй правоті, що не наважилася звернутися до рядової партійної маси. Її повну імпотенцію підкреслило і те, що навіть у вирішальну для себе мить вона ні на йоту не відійшла від звичної лексики, не знайшла жодного живого слова.

У дні путчу зовсім не було чутно про другу, після Горбачова, особу в КПРС, заступника генерального секретаря Володимира Антоновича Івашка. Очікували, що він от-от з’явиться в Києві, але він не з’явився. Лише потім стало відомо, що напередодні подій, 18 серпня, він був прооперований з приводу щитовидної залози і усі вирішальні дні провів у реанімаційній палаті.

Мало хто звернув увагу на одну подробицю, але ми на «Південмаші» не могли не звернути. 20 серпня по телеканалах пройшло повідомлення, що у Валентина Павлова гіпертонічний криз, у зв’язку з чим виконання обов’язків прем’єр-міністра покладається на його першого заступника Валерія Догужієва. Виходило, що в «ГКЧП» уже два відомих ракетника — Бакланов і Догужієв. Валерій Хусейнович у 1988 — 1989 роках був міністром загального машинобудування, причому саме після Бакланова. На щастя, серед обвинувачуваних у справі «ГКЧП» Догужієва не було. А от Бакланова, якого запроторили до «Матросской Тишины», мені було страшенно шкода. Це надзвичайно приваблива людина. Упевнений, що він опинився в «ГКЧП» просто з причини своєї посади — як секретар, що курує оборонні питання і як заступник голови Ради оборони при президенті СРСР. Я досить тісно працював з ним, щоб стверджувати, що він ніколи не ліз у політику, навіть у найбурхливіший період перебудови — як людина, занадто зайнята проблемами військово-промислового комплексу, ракетами, космічними апаратами і так далі. Мені приємно додати, що сьогодні Олег Дмитрович є одним з керівників Товариства дружби і співробітництва народів Росії й України і співзасновником російського Фонду сприяння економічній інтеграції з Україною.