Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Нагадаю, як це було. Верховна Рада УРСР, обрана на початку весни, почала свою роботу 15 травня 1990 року. Це була перша багатопартійна Верховна Рада, хоча абсолютна більшість залишилася в комуністів. Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року, більше ніж за рік до Акту про незалежність; вона мала обмежене політичне значення (її навіть називали «декларацією про наміри»), але була дуже важливою психологічно. У липні ж, з 2-го по 13-е, у Москві відбувався XXVIII і останній з’їзд КПРС, з’їзд розколу. Саме на ньому з партії вийшли Єльцин, Собчак, Попов, хтось іще. У Києві кипіли не менші пристрасті. Нас підбурював приклад росіян, що вже проголосили декларацію про суверенітет РРФСР. Розклад сил показував, що хоча наша Декларація не має шансу одержати статус конституційного акту, вона відкриє можливість проголосити верховенство законів УРСР на українській території над загальносоюзними. Стояла справжня битва, і раптом, за три чи чотири дні до голосування, ми довідуємось, що перший секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради УРСР залишає обидві свої посади і залишається в Москві, тому що затверджений заступником генерального секретаря ЦК КПРС. Мені дотепер шкода, що В. А. Івашко вчинив саме так: я упевнений, він міг ще багато зробити для України. За моєї пам’яті випадок з Івашком — останній прецедент перекачування адміністративно-державного ресурсу з України до Москви.[124]
Дивно, але я не пам’ятаю якоїсь особливої напруженості в літні тижні перед путчем. Більш того, було відчуття (чи це тепер так здається?), що вона трохи пішла на спад. Якось вгамувалися й основні міжнаціональні конфлікти. Новий Союзний договір здавався справою вирішеною і сприймався як менше зло в порівнянні з некерованим розпадом СРСР. Повна незалежність залишалася ще метою за далеким обрієм.
Не очікуючи особливих потрясінь принаймні до зими, я вирішив, що можу собі дозволити довгоочікувану відпустку і відправився до Трускавця. Але насолоджуватися відпусткою довелось усього кілька днів. Рано вранці 19 серпня я почув по радіо звернення Державного комітету з надзвичайного стану («ГКЧП») і відразу подумав, що ми надалі будемо поділяти наше життя на «до 19 серпня» і «після». Негайно викликав літак і, здається, наприкінці того ж дня був уже в Дніпропетровську, на заводі.
Зрозуміло, не залишало тривожне почуття. Якщо путчисти виявлять завзятість у своєму бажанні повернути нас у минуле, для досягнення цієї мети їм неминуче прийдеться докладати неймовірних зусиль. Ці зусилля все одно скінчаться нічим, але дров буде наламано виключно багато. Україна за три-чотири роки стала іншою, і зробити її колишньою неможливо. Бетон неможливо перетворити назад на цемент, пісок і воду.
Знову і знову намагався я уявити можливу реакцію своїх земляків — починаючи від односільчан і кінчаючи колегами по роботі. Дивна справа, але навіть добре їх знаючи, я не взявся б пророчити їхнє рішення в умовах вільного вибору: жити і далі в СРСР чи ризикнути відправитися в незалежне державне плавання. Але я абсолютно точно знав, якою буде їхня реакція на спробу нав’язати нам СРСР силою. Ми, українці — упертий народ, наша упертість увійшла в багато приказок. Коли нас до чогось примушують, ми чинимо навпаки. Я раптом ясно зрозумів, що питання про нашу незалежність вирішилося в цей день остаточно і незворотньо. Але що нас чекає в проміжку? Танки на вулицях Києва і Львова? «Чистки»? Показові суди? Кожного члена КПРС спитають за кожен його крок і вчинок протягом трьох останніх років? Що чекає «Південмаш»? Відновиться союзне підпорядкування? Хто стане впроваджувати надзвичайний стан у життя? Напевно, такі люди висунуться всюди, від верху до низу — і в Дніпропетровську, і в Києві, і в Москві, на зразок тих «вірних ленінців», що висунулися в Чехословаччині в 1968 році. Від питань пухнула голова.
Я телефонував до Києва і спершу одержував ухильні відповіді. Я злостився, але, як з’ясувалося, даремно: пізніше стало зрозуміло, у чому була справа. Виявляється, о 9-й ранку 19-го серпня до кабінету Л. М. Кравчука з вимогою ввести надзвичайний стан в Україні з’явилися командуючий Київським військовим округом генерал Чечеватов, перший секретар ЦК КПУ Гуренко і генерал армії Варенніков, що прилетів з Москви. Кравчук спокійно пояснив відвідувачам, що, відповідно до конституції УРСР (він показав її гостям), надзвичайний стан може ввести тільки Верховна Рада республіки, а голова Верховної Ради такими повноваженнями не володіє. Слідом за цим, у телевізійному зверненні, він закликав народ України до громадянського миру, виваженості і порядку, переконував зберігати спокій, єдність і згуртованість, а головне — не допустити кровопролиття. Пізніше нерідко доводилося чути, що Кравчук ледь не підтримав путчистів. Це не так. Швидше можна сказати, що він приспав їхню пильність. Гекачепісти вирішили, що заклики Кравчука до стриманості адресовані виключно прихильникам незалежності.[125] Леонід Макарович вчинив мудро, наголошуючи на необхідності дотримуватися конституційної процедури. Якби він з порога заявив, що не дозволить ввести надзвичайний стан, командуючий Київським округом Чечеватов міг би оголосити воєнний стан. У нього були відповідні повноваження від міністра оборони СРСР Язова, а війська до Києва вже були стягнуті.
124
Приблизно за рік до цих подій я завів спеціальну книгу для записів. Події нагромаджувалися, і я подумав, що їх варто хоча б дуже коротко фіксувати — не зберігати ж гори газет. Чомусь я не здогадався, що ці події вже незабаром вивчатимуть історики. Перегортаю записи, початі 3 червня 1989 року. Остання сторінка закінчується на даті 14 серпня 1991 року. Серед записів ледь не переважають тривожні. Перегортаю навмання.
4 червня 1989року. На перегоні Челябінськ — Уфа через витік і вибух газу згоріли два пасажирських потяги, загинули сотні людей, біля половини з них — діти, що їхали до Криму на відпочинок.
З’їзд народних депутатів освистав і заплескав академіка Сахарова.
5 череня 1989. В Узбекистані криваві сутички між узбеками і турками-месхами, убито більше ста чоловік. Рафік Нішанович Нішанов пояснив: усе відбулося через миску полуниці.
6 червня 1989. На З’їзді народних депутатів письменник Валентин Распутін («Прощание с Матерой» і ін.) загрожував іншим республікам: Росія, мовляв, вийде із складу СРСР, навіщо Росії такий баласт?
17 червня 1989. Сутички і кровопролиття в Новому Узені (Казахстан). Місцеві жителі громлять приїжджих кавказців, вимагають їхнього виселення.
6 липня 1989. Активісти «Руху» приїхали до Полтави протестувати проти святкування 280-річчя перемоги в Полтавській битві над шведами. Їх перехопила міліція.
11 липня 1989. У Вірменії вже цілий тиждень загальний страйк.
17 липня 1989. Великі страйки в Донбасі.
У Львові створений міський робочий комітет.
19 серпня 1989. 50 російськомовних підприємств Естонії страйкували 9 днів. Республіка поставлена у тяжке становище.
24 серпня 1989. Страйки в Тирасполі і Бендерах проти молдавського закону про державну мову.
26 серпня 1989. Самовільні захвати земель у Бахчисарайському районі Криму.
Уже два тижні йдуть грузино-абхазькі сутички в Сухумі.
21 вересня 1989. Брежнєва посмертно позбавили ордена «Перемоги».
1 жовтня 1989. Учасники свята української пісні у Львові побиті міліцією.
6 жовтня 1989. На Запорізькому трансформаторному освоєний випуск супертрансформаторів одиничною потужністю до 2,5 млн квт. 15жовтня 1989. У Хмельницьку розігнані установчі збори обласного відділення «Руху».
14 лютого1990. Масові заворушення в Душанбе, багато жертв.
25 лютого 1990. Демонстрація під антикомуністичними гаслами в Москві. Бакатін сказав, що брало участь 250 — 300 тисяч людей. Ситуація якимось дивом не вийшла з-під контролю.
17 квітня 1990. Горбачов оголосив економічну блокаду Литви.
15 травня 1990. «Інтерфронтівці» намагалися штурмувати Верховні ради Латвії й Естонії.
7 червня 1990. Голова російського Християнсько-Патріотичного союзу закликав до громадянської війни.
12 червня 1990. Російська Федерація оголосила про свій державний суверенітет.
15 червня 1990. Перший з’їзд шахтарів СРСР у Донецьку вирішив провести 11 липня всесоюзний політичний страйк.
14 липня 1990. Сутички узбеків і киргизів з великими жертвами.
16 липня 1990. Сьогодні ми прийняли у Верховній Раді Декларацію про державний суверенітет України!.. Правда, документу не надано статусу конституційного закону.
29 липня 1990 Бездомні захопили номенклатурний будинок у Донецьку.
1 серпня 1990. Прибалти оголосили, що не будуть брати участь у підготовці нового Союзного договору.
2 вересня 1990. Придністров’я оголосило себе республікою в складі СРСР.
5 вересня 1990. Частішають напади на склади боєприпасів. Учора це трапилося в Узбекистані.
12 вересня 1990. У Харкові хвилювання через перебої з цукром.
16 вересня 1990. Юрба розгромила грузинський КДБ.
1 жовтня 1990. У Києві 100-тисячна демонстрація за незалежність України.
2 жовтня 1990. Студенти в Києві розбили наметове містечко і почали політичне голодування. Вони вимагають відставки В. А. Масола і права призовників з України на відмову від служби за межами УРСР.
16 жовтня 1990. Єльцин у своїй промові у Верховній раді РРФСР оголосив недовіру уряду СРСР і фактично проголосив вихід Росії з підпорядкування центру.
Горбачову присуджена Нобелівська премія миру.
28 жовтня 1990. Закінчився 2-й з’їзд «Руху». Новий курс: домагатися повної незалежності України.
19 листопада 1990. УРСР і РРФСР підписали міждержавний договір.
10 грудня 1990. Південна Осетія оголосила про вихід із Грузії.
15 січня 1991. Єльцин підписав у Талліні з керівництвом прибалтійських республік заяву про те, що Росія, Литва, Латвія й Естонія надалі стануть будувати відносини на основі норм міжнародного права, а не як республіки СРСР.
17 січня 1991. Лист маршалів і генералів у газеті «Красная звезда» з обвинуваченнями на адресу Єльцина.
21 січня 1991. Референдум у Криму. Більшість — за відновлення Кримської АРСР.
29 січня 1991. Укази Горбачова про боротьбу з економічним саботажем (слівце з лексикону єжовщини) і про спільне патрулювання міст нарядами МВС і міліції.
8 березня 1991. 300-тисячний мітинг у Москві за суверенітет Росії.
2 квітня 1991. Різке підвищення роздрібних цін (до трьох- і чотириразового).
24 квітня 1991. У Білорусії три тижні не припиняються страйки проти дорожнечі.
На пленумі ЦК КПРС оголошено, що за 1990 рік із КПРС вийшло 1,8 млн людей, за перший квартал 1991-го — 587 тис. людей.
27 квітня 1991. Конгрес комуністів Литви, Латвії й Естонії в Ризі радиться, як не допустити незалежності своїх республік.
29 квітня 1991. Частини Радянської армії взяли штурмом вірменське село Геташен у Нагорному Карабасі. 37 чоловік убито.
7 червня 1991. Підприємства союзного підпорядкування на території України (включаючи «Південмаш»!) переходять під юрисдикцію УРСР.
12 червня 1991. Рівно через рік після проголошення свого суверенітету Росія обрала президента, їм став Борис Єльцин.
Ленінград знову став Санкт-Петербургом.
28 червня 1991. РЕВ і Варшавський договір розпушені.
19 липня 1991. Зовнішній борг СРСР досяг 70 млрд. доларів. Горбачову не вдалося домовитися в Лондоні з «Великою сімкою» про кредитну угоду.
24 липня 1991. У Ново-Огарьові погоджений текст Союзного договору. До нового Союзу увійдуть: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Азербайджан, Туркменія, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан. Не ввійдуть: Молдавія, Вірменія, Грузія, Литва, Латвія, Естонія. Молдавія ще може передумати. Дата підписання не призначена.
3 серпня 1991. Розширене засідання Ради міністрів СРСР за участю керівників урядів союзних республік. Обговорювалася «Економічна угода між Союзом РСР і суверенними республіками».
8 серпня 1991. «Демократична Росія» вимагає від міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго розформувати загони міліції особливого призначення, що діють на території Прибалтики.
14 серпня 1991. ТАРС оприлюднив текст Союзного договору. Російська мова не називається в ньому «державною». Вона буде мовою «міжнаціонального спілкування». Це поступка Україні.
Із надзвичайно важливих подій сюди ще просяться події в Ризі і Вільнюсі — захват ЗМОПом телецентрів, узагалі — сваволя цих підрозділів, танки, витівки «наших», «павловська» грошова реформа, конфіскаційний обмін купюр...
125
Сам Леонід Макарович розповідав потім: «У мене була одна мета: не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони вийдуть на вулицю. Тому що тоді — все. Генералам тільки і потрібна така ситуація. Вийдуть люди на вулицю, а військові дадуть у Москву телеграму: на Україні почалися заворушення, необхідно ввести воєнний стан». Колишні помічники голови Верховної Ради стверджують, що своїми закликами до збереження спокою Л. М. Кравчук заколисав пильність путчистів «до такої міри, що навіть дуже досвідчений Крючков не зміг розпізнати його дійсних орієнтацій».