Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Він повернув фотоальбом у мій бік. Тепер, коли на столі горіла лампа, все, що перебувало поза межами її блиску, ховалося у подвійних тінях; вистачало лише раз зазирнути в пляму світла, аби усе зовнішнє віддалося під владу ночі. Зате тут, у світлі, предмети були ближчими, теплішими, приязними людині, самі підсувалися під дотик, підносилися до очей. Я простягнув руку за альбомом. Тадеуш Кожинський вказав своєю деформованою десницею на фото на першій сторінці.
Вісім чоловіків позують для світлини, стоять у полі з ґвинтівками в руках або, спираючись на люфи, в шерензі. Їхні куртки нагадують сірі мундири стрільців, а решта — решта нагадує лахміття. Неголені, проте з чистими обличчями. Вони не посміхаються. День, над ними чисте небо. Позаду — масив лискучої білости.
Чорна кукса вказує на наступні фотографії. Тут уже видно сам бурульник. Він тягнеться на п’ятдесят метрів, може й більше. Фотографія не найкращої якости: хто б із них не брав зі собою камеру, він не взяв, звичайно, найкращого обладнання. Він не міг також охопити бурульника панорамою згори, бо то рівнина без пагорбів. Тут є лише ракурси з висоти людського зросту, може із сідла, й лише ракурси зовнішніх шарів.
То не будинок, і не скульптура, й не живий організм. Люті входять в оте й виходять, але з однаковим успіхом можна було би сказати, що бурульник їх ковтає і випльовує. Так само годі сказати, чи завислі над містами Азії та Європи гнізда лютих — це просто місця, де кілька або кільканадцять лютих змерзлися разом, — чи щось більше, щось цілком інше.
Бурульник є тим супроти гнізда, чим гніздо — супроти одного лютого. Але у випадку бурульника ми вже точно знаємо, що він є чимось більшим, ніж просто сумою лютих. На знімках увічнено ув’язнені в кризі уламки сільськогосподарського реманенту, предмети домашнього вжитку, половину столу, горщик, ікону, уламок ковадла, й речі менш довговічні — випічку зі збіжжя, в’язанку цибулі, кільце ковбаси й частини тіл, звіриних і людських, і їхні внутрішні органи, й об’єкти, які абсолютно незмога розпізнати на цьому чорно-білому зображенні. Крижані утворення неначе відповідають формою замкнутим у них реквізитам. Із землі стирчить похила бурулька, в якій висить над рівниною чверть гладкої жінки, увінчана дивною карикатурою людської стопи.
Проте степове сонце, віддзеркалюючись у кризі, розмиває деталі бурульника білими відлисками.
— Без збільшувального скла ти не побачиш, але оцей ось фраґмент, — клішня, що колись була кісткою вказівного пальця, торкається фотографії, — це щось схоже на обличчя, з іншого боку воно навіть має заплетену косу, але все розтягнуто за вертикаллю, поглянь, ніс, рот. Тут, тут. Сім метрів, принаймні.
Він показує наступну світлину. Я нахиляюся, мало не торкаючись носом альбому. Світло лампи зігріває мені обличчя й шию.
— Більше фотографій ми не маємо, камера не витримала морозу. То мала бути хроніка волі, а не паноптикум криги.
Він закриває книгу.
Я знову випрямляюся; руки залишаються у колі тремкого блиску — я відсмикую їх, коли Кожинський дивиться на них.
— Далі, за тим фраґментом, — продовжив він, відкашлявшись, — була затока, тобто розрив у зовнішній формації криги й вилом, що вів усередину, неначе коридор між білими стінами. Я хотів спробувати туди в’їхати, принаймні побачити, що ховається у бурульнику, якщо там ховається щось більше, ніж те, що ми вже бачили. Командир заборонив.