Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

У той час, коли Радянський Союз почав відкриватися до світу, постмодернізм переповнював дискурс західної культури, тож чимало ідей, які розвивали теоретики постмодернізму, викликало численні літературні дискусії в Україні у перші роки її незалежності. Розуміння постмодернізму як його викладає Матей Келінеску, який бачить постмодернізм як «обличчя сучасності» із властивою йому «опозицією до принципу влади», «вишуканою еклектикою, його сумнівами у єдності, і його перевагою частини проти цілого», забезпечило українських інтелектуалів новим теоретичним аспектом, з яким випадало підходити до власної постколоніальності[51]. Певно, у змиг ока українські інтелектуальні часописи заповнили статті, що розглядали різні аспекти постмодернізму, у міру того, як українські вчені гаряче намагалися наблизитися до західних культурних рухів. У виданій 1996 року під редакцією Марії Зубрицької збірці «Слово, Знак, Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.» були зібрані статті, написані світилами у своїй галузі, в тому числі Жаком Деррідою, Умберто Еко, Едвардом Саїдом, Юлією Крістєвою, Полем Рікером і Мішелем Фуко. Член «Лугосаду» Іван Лучук напише згодом, що ця публікація означала «оксамитову революцію» у розвитку нашої літературної та критичної думки[52]. Старі, заскорузлі покоління українських інтелектуалів загалом відкинули постмодерний дискурс, отож спалахнула палка суперечка між різними письменниками, які належали до покоління вісімдесятників. Так звана києво-житомирська школа української літератури, до якої увійшли, зокрема, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, В’ячеслав Медвідь, Володимир Даниленко та Сергій Квіт, чинила опір наступу постмодернізму на українську літературу. Вони закидали йому легковажність і іґнорування відповідальності письменника перед своїми читачами. З іншого боку, так звана галицька школа, до якої увійшли письменники Станіславівського феномену (Андрухович, Єшкілєв, Іздрик, Тарас Прохасько), а також Юрій Винничук, надихалася західними постмодерністськими письменниками, як-от Хорхе Луїс Борхес і Умберто Еко, і вітала західний постмодернізм як явище, яке могло оживити українську літературу, усунувши вищеозначену серйозність і традиційний обов’язок. Незалежно від їхньої позиції з цього питання, більшість згаданих письменників, твори яких аналізуються в цій книзі, виказують вплив постмодернізму у своїх літературних творах. Точніше, вони використовують постмодерністські ідеї деконструкції, до якого доходить у їхніх літературних творах. Це деконструкція, спрямована на різні «принципи істини», які лежали в основі дорадянської і радянської української літератури.