Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Як нове покоління письменників у вільній Україні, ці автори руйнували наявні уявлення про українську ідентичність і часто-густо переставляли і знову збирали одержані фраґменти, накидаючи цій ідентичності стан мінливості. У цьому стані постійних змін складові української ідентичності вирвано з коренем і випущено на волю, а відтак переосмислено й переописано. Постмодерний іспит державної політики, пов’язаний з ідеєю істини, виявився привабливим інструментом для українських інтелектуалів, які намагалися вивчати власне колоніальне минуле. Досліджуючи і змальовуючи роботу цих приводних механізмів у власному літературному тексті, ці письменники намагалися звільнитися від колоніального спадку та його граничних структур — упорядковувальних і форматувальних систем. Ейфорію «ери фестивалів» доповнювала нова література, та, яка підтримувала розширення поглядів та ідентичностей (масок), сприяла грі в мові і продовжувала експериментувати зі структурою і стилями. Ці вісімдесятники накинулися на ідею абсолюту, демонтуючи успадковане розуміння (1) розповіді і ролі автора, (2) влади міфів і (3) мови; особливу увагу було приділено переоцінці традиційної ролі українського автора та української мови в українському національному міфі. Нові українські інтелектуали, які служили головними героями в цих прозових творах, самі часто очолювали цю деконструкцію, намагаючись вивести дослідження української ідентичності в пострадянській Україні на широку дорогу.
По суті, вісімдесятники були останнім поколінням української інтеліґенції, що звідало на собі у зрілому віці вплив радянської культурної політики. Юрій Шерех розглядає епоху соціалістичного реалізму як період «р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я» української літератури; це був час, коли українська література втратила той імпульс, якого вона досягла у свій модерністський період, і повернулася натомість до літератури народницької епохи кінця дев’ятнадцятого століття[53]. Прагнучи позбутися всіх ознак соцреалістичної літератури, вісімдесятники цілеспрямовано уникали її лінійного, простого промальовування (яке мали б легко зрозуміти всі читачі), а відтак повернулися до авангардних експериментів у веденні оповіді. Тимофій Гаврилів інтерпретує українську літературу кінця 1980-х і початку 1990-х років як «запізнілий спалах, розмову через десятиріччя, розмову з українським модерном»[54]. Аналізуючи радянську культуру, Кетрін Кларк пише, що «з кожним великим політичним переворотом канонічні точки часової орієнтації переставлялись і з’являлася нова генеалогія, покликана замінити стару»[55]. Якщо віддавати належне Кларк, цей процес вибіркового відкидання і спорідненості можна розглядати як частину проекту узаконення суспільства в «міфі про походження» і «лінії спадкоємності», що провадить до сучасності. Вісімдесятники вибирали, які елементи минулого вони включили б у свою розбудову нової української ідентичності. Повернення до експериментів українського модернізму й авангарду було пов’язано з інтересом до культурних теорій кінця XX ст. Ці письменники познайомилися з західними ідеями постмодернізму, і його підхід до суб’єктивності в оповіданні й деконструкції влади автора виявився привабливим для інтелектуалів, які мали досвід колоніального існування. Як наслідок, пострадянська українська проза вирізнялася численними експериментами з розповіддю як частиною гри з роллю автора. Ця гра була влаштована не тільки для того, щоб розкрити на теоретичному рівні суб’єктивність, притаманну будь-якому поняттю істини, а й деконструювати роль автора в українській літературній традиції.
53
Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури / Юрій Шерех // Шерех Ю. Друга черга. — Вид-во «Сучасність», 1978.
54
Гаврилів Т. Карнавал, постмодерн і література / Тимофій Гаврилів // Гаврилів Т. Знаки часу: спроби прочитання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. — С. 172.
55
Katerina Clark, ‘Changing Historical Paradigms in Soviet Culture,’ in Late Soviet Culture: From Perestroika to Novostroika, ed. Thomas Lahusen with Gene Kuperman (Durham, NC, and London: Duke University Press, 1993), 289.