Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

По суті, вісімдесятники були останнім поколінням української інтеліґенції, що звідало на собі у зрілому віці вплив радянської культурної політики. Юрій Шерех розглядає епоху соціалістичного реалізму як період «р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я» української літератури; це був час, коли українська література втратила той імпульс, якого вона досягла у свій модерністський період, і повернулася натомість до літератури народницької епохи кінця дев’ятнадцятого століття[53]. Прагнучи позбутися всіх ознак соцреалістичної літератури, вісімдесятники цілеспрямовано уникали її лінійного, простого промальовування (яке мали б легко зрозуміти всі читачі), а відтак повернулися до авангардних експериментів у веденні оповіді. Тимофій Гаврилів інтерпретує українську літературу кінця 1980-х і початку 1990-х років як «запізнілий спалах, розмову через десятиріччя, розмову з українським модерном»[54]. Аналізуючи радянську культуру, Кетрін Кларк пише, що «з кожним великим політичним переворотом канонічні точки часової орієнтації переставлялись і з’являлася нова генеалогія, покликана замінити стару»[55]. Якщо віддавати належне Кларк, цей процес вибіркового відкидання і спорідненості можна розглядати як частину проекту узаконення суспільства в «міфі про походження» і «лінії спадкоємності», що провадить до сучасності. Вісімдесятники вибирали, які елементи минулого вони включили б у свою розбудову нової української ідентичності. Повернення до експериментів українського модернізму й авангарду було пов’язано з інтересом до культурних теорій кінця XX ст. Ці письменники познайомилися з західними ідеями постмодернізму, і його підхід до суб’єктивності в оповіданні й деконструкції влади автора виявився привабливим для інтелектуалів, які мали досвід колоніального існування. Як наслідок, пострадянська українська проза вирізнялася численними експериментами з розповіддю як частиною гри з роллю автора. Ця гра була влаштована не тільки для того, щоб розкрити на теоретичному рівні суб’єктивність, притаманну будь-якому поняттю істини, а й деконструювати роль автора в українській літературній традиції.