Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Мамо, не треба… Не треба…
— Прости, Арсене. Інакше я не могла, — не зводила голови, наче боялася глянути мені в очі. — Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.
— Не треба, мамо, я все розумію, — заспокоював її, звів і посадив на канапу.
Від того, що нам обом не доведеться більше критись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлішало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошуках.
Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати болісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміхнутись.
— Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєшся, — гірко мовила. — Що я пережила. А тепер… Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько… — Вона схлипнулаа, здригаючись, мов скривджена дівчинка. — Подай мені фотокартку.
Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, навіщось провела по ньому пальцем, наче погладила.
— У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки завеликий. — Я прихилився до неї, щоб теж роздивитися батька. — Холодний у нього погляд. — Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.
Я скористався з її мовчання і запитав:
— Ти знаєш, як батько воював?
— Призабулося багато.
— А хто тобі розповідав? Військовий з обпеченим лицем?
— Ти його пам'ятаєш?
— Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є? — і я завмер, чекаючи на відповідь.
— Є, Арсене, живе у Вінниці.
— Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.
— Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович, — мати розплющила очі й подивилася на мене вибачливо. — Я боялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.
Вона звелась і, мов сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:
— Хай побуде у мене фото. Добре?
Я кивнув, повторюючи про себе адресу.
Розділ сьомий
Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.
Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилинна десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому мати написали адресу Куртія. Я здогадався, що матері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе ніяково. Я не образився.
Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив бадьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Вона те знала і мовчки схвалила моє рішення.
В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, збираючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмарний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.
Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кілометрів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За браком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення школи міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше побоювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.
З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюблені кактуси без сонця.
Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спала. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про батька. Вона завжди починала з їх першого знайомства в дитбудинківській їдальні, де їй припало сидіти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежала поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлопчина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та раптом з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, крутячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надійшов.