Залізна шапка Арпоксая

— Хлопчики, ходімо за місто, — запропонувала Елісса.

Мишко мав рацію: скіфи купалися. Вони, мов пустотлива малеча, збурювали воду, бризкали одне в одного, реготали. Зробилися білошкірими (точніше — засмаглими), бородатими, із нормальним (правда, задовгим як для чоловіків), волоссям. Також заводили у воду своїх коней і ретельно змивали з них болото.

Мишкові кортіло плавати. Але друзі його не підтримали.

Елісса підібрала покусані губки.

— Не хочу. Вода брудна після тих дикунів.

Лулі від Мишка демонстративно відвернувся.

Мишко звернув увагу, що сині рисочки з обличчя Елісси зникли. «А, їх змили сльози», — здогадався. Хотів запитати, для чого вона малювала ті рисочки. Але близнята з таким непривітним видом стежили за скіфами, що Мишко не наважився про те Еліссу спитати. Він остаточно переконався: малі фінікійці були єдині в нелюбові до скіфів. Вважали їх диким відсталим народом. І не прощали їм образ.

У воротах брами виріс вершник. Він притулив до рота шкіряну сурму й гучно просигналив. Відвів сурму вбік, прогорлав:

— Сотник скликає всіх на майдан!

Скіфи виводили з моря коней. З мішків, залишених на валунах, хапливо витрушували повсякденний одяг. Натягували на мокре тіло просторі барвисті штани, світлі сорочки. Зверху надівали шкіряні жилетки, прикрашені аплікаціями. Кожен воїн підперізувався чересом — широким шкіряним поясом, що оздоблений металом. До поясу кріпили короткий ніж і меч, топірець, торбинку з дерев’яною чи бронзовою чашею. А ще шкіряний або дерев’яний футляр для стріл і лука. На голови накладали чорні повстяні башлики. Через хвилину мчали на пістрявих коненятах до брами.

Діти притулилися до муру, коли повз них промчали вершники. Але останні притримали коней, що закружляли на місці. Перехилилися й підхопили дітей.

Скіфські вершники з гиком та свистом летіли через місто на центральний майдан.