Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
— Приготуйтеся, — гуконув Гундзя.
Кат зловтішно смикав міцну, із кропиви зсукану мотузку. Лякав дітей:
— Буду вас, заразних кошенят, зв’язувати.
Мишко сподівався, що скіфи їх лякають. Але все його єство бунтувало проти жорстоких жартів. Він надсадно кричав:
— Не треба нас зв’язувати? Я додому хочу! До мами.
Хлопчик підстрибнув і схопив зубами, мов кліщами, палець вояка.
— А-а-а-а-а, — заволав Гундзя.
Скіф засунув пораненого пальця до рота. Плигав, як журавель, на одній нозі й показував товаришам пораненого пальця. Жалівся всім:
— Бачите? Малий мене укусив… тобто знову. Наволоч!
Він розчепірив пальці й замірився, викотивши баньки. Спершу на Мишка, а потім на Лулю. Остервеніло лаявся:
— Гидоли прокляті… тобто стерво зубате.
— Но, но, но, Пате, — заспокоював товариша Кувікало (він ліниво чухав пузо). — Жертву зась нервувати. Жертва перед тим, як відійти до дідів, повинна лагідно бесідувати з богами. Щоб боги любенько її зустріли, а потім не примушували виносити помиї.
Одначе Гундзя не зважав на резонні зауваги. Люто розмахував ручищами й обсипав принишклих дітей блискавками з очей.
— Ух, ви! Я б вас сам… тобто повбивав.
Неандерталець басовито командував:
— Гей, хлопці, пора починати! Не панькайтеся із заразними. Паліть їх.
Вояки наставили гострі клинки, що формою нагадували довгі листки. Відтепер шлях до брами і моря для дітей був повністю відрізаний. Елісса заплакала вголос. Її підтримав братик. Близнята зайшлися від плачу.
Гундзя знавісніло обплутав дітей мотузками. Неандерталець захопив Мишка й швиргонув на самісінький верх копиці. Слідом, одним пучком, полетіли близнята.
На соломі було досить непогано, завважив Мишко, немов у гніздечку. Якби скіфи не збирались їх відправляти до пращурів, то можна було б тут класно гратися, а то й заночувати. Однак близнята не поділяли Мишкових гарних думок. Вони взагалі ні про що не думали і нічого не бачили. Вони прилипли одне до одного і невтішно плакали.
Мишко підвівся. Попри негаразди в його серці таки жевріла надія. Він все ще сподівався, що скіфи жартують. Тобто вирішили їх налякати і провчити. А коли нарегочуться вдосталь, то відпустять.
Однак чим далі, тим більше гра дорослих скидалася на страшну правду. Он скіф’яра, що розкарячився, завзято цокає камінцями. Оранжеві іскри віялом вилітали із-під його чорних долонь і падали на підстелену солому. А навколо скирти, підготовленої для спалення, наростало пожвавлення. Чорнопикі нетерпляче підскакували. Одні струшували брязкальцями і ті противно тріщали; другі гупали в бубони; треті дули в ріжки. З того боку, де скіф’яра пихтів із камінцями, тріщала солома і кучерявився дим.
Вгору вистрелив червоний язик, розсипаючи миготливі іскри. Чорнопикі зняли радісне волання. А діти від страху кричали. І дуже голосно. Мишко ніколи так голосно не кричав. Лулі, напевно, теж. Елісса ридала і кликала татка. І тому виходило у неї не зовсім голосно.
Згодом Мишко жалкуватиме, що так голосно кричав. «Міг би не дерти горлянку, а лише вдавати з себе переляканого. Адже тоді сталося таке, чого я через страх випустив із уваги», — з прикрістю признавався хлопчик.
Несподівано вороженьки залементували і розбіглися. Мишко стулив рота. Лулі перестав кричати, а тільки схлипував. А от Елісса все ще ридала і надривно кликала татка. Мишко штурхнув дівчинку в бік. Вона гикнула і стихла.
На майданчику перед вогнищем творилося неймовірне. Сильніші збивали з ніг слабших. Деякі з розгону стукалися лобами і падали навзнак. Кувікало (це Мишко згори чітко бачив) животом наїхав на Гундзю і той упав, задерши сухі, як ходулі клоуна, ноги. Але прудко перевернувся і поліз рачки. О, якби Гундзя брав участь у змаганні з плазування, то прийшов би до фінішу перший. Двохметровий Неандерталець, розставивши широко ноги, плуганив. Раз за разом спотикався і тому тікав не швидко. До того ж, розчепірений, він займав багато місця. Дехто з утікачів, зігнувшись, прошмигував між його кривих ніг.
І тут діти побачили Жовтопузика-Веселку. Біля скирти, що з одного боку тріщала в зубах вогню, змій вихором крутився. При цьому швидко ріс. Зробився просто гігантом. Ось зметнувся у небо, тримаючись землі долішнім кінчиком хвоста.
Мишко роззявив рота. Він такого ніколи не бачив: грубезне тіло Жовтопузика-Веселки з боків обростало зеленими воланами. Тепер змій нагадував велетенський листок. Затріпотів воланами, наче крилами, і злетів.
Діти задерли голови. Вони невідривно слідкували за дивом, що опоясувало небо. Заплакана Елісса шепотіла: «Веселко, куди ти полетів? Чому нас покинув?» Мишко ковтнув слину, що зібралася від напруження. Він звернув увагу на те, що скіфи падали долі. Хлопчик перевів погляд на небо. О, диво предивне! Над ним розцвіла прекрасна веселка.