Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
— Сидіть тихо. Я до вас свисну, коли небезпека мине.
Відповіді не прозвучало. Тільки і того, що зашурхотіли віники і кахикнула Елісса.
Мишкові кортіло зробити малим інші цінні настанови. Та його слух розрізнив у загальному гулі, що наповнив місто, підозрілі звуки. Той, хто їх створював, тупотів камінними сходами башти. Хлопчик сів на гнилі коржі і почав маскуватися: витягував із-під себе кавалки, клав їх на голову.
Глава третя
Мишко видає себе
Неприємності могло б дітей не зачепити. Чорнопикі погуляли би площадкою башти, милуючись зеленим довкіллям, поцвіркали через губу та й пішли б собі геть. На жаль, так не сталося, як того дітям хотілося. І все через коржі. Спочатку лежали на Мишковій голові тихо. Звичайно, смерділи. Тягучі патьоки збігали хлопчикові на лоб і щоки, а кавалки заповзали за горловину футболки. Та хлопчик мужньо терпів тихі тортури. Але коржі взяли і разом ожили. Доріжками від патьоків полізли мільйони хробаків.
Мишко і згрібав ту мерзоту, і доставав її з-під футболки і люто чавив. Одначе паразитів ставало все більше і більше. І всі вони перебували у русі. Серед хробаків виділялися слідопити. Тонесенькими вусиками вони виявили в носі Мишка дірочки. Ото для слідопитів радості! Полізли ще вище. Аякже. Прагнули вивчити всю порожнину. І при цьому так лоскітно-нахабно перебирали мікроскопічними лапками, що Мишко не витримав — чхнув. Відразу стиснув ніздрі. Але не втримався — і чхнув кілька разів підряд.
Після цього події розгорнулися з блискавичною швидкістю. Макітра, в якій принишк герой, відірвалася від підлоги. Плавно проплила в повітрі й перевернулася. Мишко разом із кавалками випав із макітри і впав на кам’яну підлогу.
Хлопчик скочив на ноги. Шалено здирав з голови коржі, відтягував на животі футболку — витрушував хробаків. Ногами топтав мерзоту.
— Увижається? Мара? — гугняво прозвучало над його вухом.
Хлопчик закляк. На відміну від чорнопиких, він точно знав: вони йому не ввижаються і не є примарами. Один — довготелесий, довгоголовий і рукастий. Другий — коротконогий, з відкопиленим п’ятачком. Але суворий вид одного і другого підказував, що ліпше з ними справи не мати. Треба рвати кігті. І негайно.
Чорнопикі, однак, блискавично відреагували — перехопили бігуна. Він завис на довжелезних руках Гундзі. Знизу його боляче смикав Кувікало (чорнопикі отримали такі прізвиська).
Проте хлопчик не здавався. Кувікалу зацідив у пузо (той по-поросячому вищав). З бороди довготелесого вирвав жмут липкого зеленого волосся.
— Щеня! — лаявся Кувікало.
А Гундзя, заклавши язика під долішню губу, шваркнув Мишка в потилицю. Під футболкою у хлопчика враз ожив хробак. Ні, либонь, два. А, може, три. Вони не випали разом з усіма і лише тепер дали про себе знати. Мишко в’юном крутився. Несамовито кричав і лупив варварів[10] ногами:
— А-а-а-а! Пустіть мене. Ой, кусає! Ой, гризе. Ой, лоскітно. Ой, умру!
Гундзя тримав Мишка, мов шкодливе кошеня, за шкірку. Кувікало же бігав на безпечній відстані й присікувався до малого:
— Звідки ти взявся? Чому не здох разом з усіма?
— А чому ти не здох, чорна свиня, — відгризнувся хлопчик. — Рох, рох, рох.
— А ти щур, — кувікнуло у відповідь.
Чорнопикий коротун штурхнув Мишка під ребро й повторював, як заведена лялька:
— Щур, щур, щур…
— Та не щур я, а Михайло, — суворо поправив хлопчик.
Він ще активніше розмахував ногами. Прагнув достати кривдника і віддячити йому за образу. Проте, рукастий надто чіпко його тримав. Тоді Мишко всі свої сили направив на нього.
— Ти, Гундзя, відпусти мене, бо як вріжу…
І таки врізав би рукастому в найболючіше місце — в кісточку, що біля п’яти. Та несподівано з гуркотом упав віник. Чорнопикі завмерли. Мишко краєм ока помітив, що перевернутий горщик (під ним принишкла Елісса) трішки відсунувся.
Гундзя роззявив рота і вилупив баньки. Несвідомо, автоматично він поставив «щеня» на ноги. Уважно і довго дивився в напрямку закапелка, де відбувалися дивні речі.
Тим часом Мишко вивчав чорнопиких. І дійшов висновку, що вони не негри. Просто вимазались чорним-пречорним болотом. Він згадав, що їхні коні теж чорні. Напевне, і коней вимазали болотом. Чому? З якою метою?
— Дивина, — рохнув Кувікало. — А щурик, Пате,[11] не сам-один.
10
Варварами у давні часи називали чужинців, також грубих, жорстоких, некультурних людей.
11
Пат у перекладі значить бити.