Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Гундзя замахнувся п’ятірнею й з силою рубанув її тильним боком над малим фінікійцем. Мишко заплющив очі й відсахнувся. Він уже відчув на собі силу такого удару. Біля його ніг щось загуркотіло. Напіввідкритим оком він помітив Лулю, що лежав трупом. (Насправді, хлопчик навмисне упав, щоб уникнути покарання.)
Вранішнє сонце прокричав з високого коня:
— Досить забавок.
Обвів свою ватагу грізним поглядом і виголосив:
— Браття-воїни! Ви знаєте чого ми тут і те, що у нас обмаль часу. Не гайте його на дрібниці. Ось цей випадок. Нащо було всіх скликали? Та паліть усіх, хто попадається живим. Часу обмаль… Гей, старшино! Гмирю!
Неандерталець підкотився до коня ватажка, розштовхуючи всіх на своєму шляху.
— Кінчайте з дітьми. Зробіть це швидко, поки я викупаюся і переодягнуся.
Старшина розвернувся. Низьким басом наказав:
— Збирайте і зносьте до купи все, що горить! Малих відправимо у далеку дорогу.
У Мишка почорніло в очах, а коліна тремтіли. Пересилюючи слабкість, він біг слідом за ватажком. Надривно кричав:
— Я не хочу помирати. Прошу, відміни своє рішення. Мене полоз сюди перекинув. Я не своєю волею у Каркіду прибув. Я додому хочу.
Ватажок вихопив із-за широкого паска нагайку з довжелезними ремінними хвостами. Розмахнувся — і опустив руку. Скрикнув:
— Мишо? Це ти? Чи я обізнався?
Що завгодно, але почути своє ім’я Мишко не сподівався. Проте наш герой довго не роздумував — швиденько відгукнувся:
— Так, мене звати Мишком. Вранішнє сонце, ти мене знаєш?
Ватажок у відповідь муркотів, широко розкинувши руки:
— Звичайно, знаю. І татка твого — Євстахія[15] знаю. І маму — Марію.
— А я тебе не знаю…
— Мене і не взнав? Ану ж бо придивись гарненько, — молодик узявся в боки і вишкірив гострі зуби. — Ну, що?
— Ні, не взнав, — признався хлопчик.
Він підійшов до коня, щоб зблизька розглянути верхівця.
Жартівливий настрій Вранішнього сонця різко змінився. Тигром ревнув із коня:
— Відійди! Кому кажу! Відійди! Стій там. Ось так. Тепер слухай. Я є Скіл. У минулому вождь племені кривавих, а нині воєначальник царської сотні блискавичного реагування. Узнав? Ха-ха-ха-ха! — залився підліток демонічним сміхом.
— Не зовсім… — протягнув Мишко, вкрай здивований. — А чому ти, Скіле, чорний?
— Так треба. Ні, ні, ні, не підходь! Стій! Не наближайся! Для мене ти небезпечний.
— Скіле, лихого я тобі не вдію. У мене немає зброї, глянь!
Хлопчик вивернув кишені на штанцях. Так із вивернутими і стояв. Його видовжене від напруги обличчя виражало надію.
Скіл натягнув повід. Мускулистий молодий кінь закусив вудила і став на диби, готовий злетіти. Сотник ревнув згори:
— Приємно було зустрітися, Мишо. Передавай привіт нашим пращурам. Скажеш: «Це Скіл мене до вас відправив». Вони тебе добре приймуть. Ха-ха-ха-ха!
— Скіле! Скіле! Так не чесно, — з розпачем у голосі кричав Мишко.
Він бігом біг за сотником. Налетів на скіфа, котрий волочив плахту з хатніми лахами. Перечепився за тюк і впав.
— Скіле! — гукав, збиваючи кучерявий фонтан пилу. — Я не хочу до пращурів. Не хочу помирати.
Та Вранішнє сонце не чув хлопчикових відчайдушних волань.
Мишка оточили вояки. Штрикали його тупими кінцями списів і лагідно вмовляли:
— Не плач. Папай добрий. Миттєво перенесе тебе в царство Аїда. Постараємося розвести сильний вогонь. Разом із димом відійдеш до пращурів.
— Не хочу до Аїда. До пращурів теж не хочу, — пручався Мишко.
— О, ні, по-твоєму, хлопче, не вийде. Ти повинен померти був. Не помер — допоможемо, — підбадьорювали скіфи хлопчика і штрикали сильніше.
Неймовірно, але скіфи враз вивершили високу скирту. Основу склали з дерев’яних уламків, вище нагромадили хатній мотлох, а ще вище накидали соломи. Тобто скіфи підібрали все, що швидко займається і добре горить.
Близнята жалісливо хлипали. Мишко від страху цокотів зубами. Сам собі наказував: «Я повинен вискочити з цієї халепи». Хлопчик з надією вдивлявся в обличчя скіфів. Можливо, хтось його узнав. «О, таки взнали. Той мені підморгує, а той шле повітряний поцілунок. Краще би перший чи другий перекинули мене через свого коня та врятували від смерті. Мабуть, вони нас, дітей, лякають. Або вогнем хочуть вбити паразитів, які ми носимо на собі. Скіфи не зовсім дикі люди. Серед них є навіть мудреці. Такі, як той хлопець… Як же його звали? З греками він водився… І не згадаю».
15
Євстахій і Остап різне за звучанням, але одне і те саме ім’я, що значить міцний, здоровий, урівноважений.