Залізна шапка Арпоксая

Проте Елісса не заплакала. Плаксивим голосом повідомила:

— Наша родина жила в Араді.

Мишко скумекав, що повинен зобразити здивування. Якомога чеснішим голосом запитав:

— Так ти з братом із Арада?

Елісса, вкрай розтриводена, нічого не запідозрила. Вона відвернулася, приховуючи сльози. Ще більше згорбилась і подибала далі.

Мишко зовсім розгубився. Чомусь згадав про забите коліно. Зігнувся, завзято хукав на нього і масажував. Насправді, боявся видати себе. Гарячково думав: як йому бути? Про Арад він почув уперше. Та й про Карфаген, чи по-сидонськи Карт-Хадаш, його знання поверхові. Виходить, що ліпше не згадувати фінікійський світ. Мишко прийняв рішення: «Мовчатиму. Не буду втішати цю задаваку. Хай собі переживає та згадує рідний Арад. Спокійно оглядатиму окраїни Каркіди. Тут теж цікаво. Потім розкажу про все у класі».

Втішений розумним рішенням, Мишко підстрибнув і швидко наздогнав Еліссу.

Вони минали будиночки, помазані рудою глиною. Мазанки нагадували присадкуваті гриби. Вони зирили на світ підсліпуватими, вмонтованими в стіни круглими шибками, та ще й з-під зшитих з очерету капелюхів. Хоча траплялися будиночки під черепицею та з димарями. Деякі з них тільки-но почали зводити. Атож діти перестрибували через купи піску, цеглу, саман, каміння, дошки. Також під дитячі ноги потрапляли робочі інструменти: мідні, бронзові й дерев’яні.[7] Під обкуреними казанами сірів холодний попіл. На збитих із грубих дощок столах валявся кухонний посуд (дерев’яний і глиняний), часто зі залишками їжі. Під ногами дітей плуталися хатні речі, різний мотлох, брудний і грубий робочий одяг.

Обоє переходили вулички, на яких раніше жваво торгували. Навколо яток грудився мідний посуд, корзини з травою, що почала гнити, в’язанки зі сухим хмизом, або нарубаними гілками, мішки з пшеницею та просом. З огорож звисали полотнища тканин. Їхні кольори, вигорілі на сонці, мали непривабливий вигляд. Високі паркани служили підпорою для вовняних килимів з азійськими орнаментами. Висіли і циновки різних розмірів, сплетені з соломи або очерету. Без людей ці красиві добротні речі виглядало неприродно, як реквізит на сцені театру.

— Яке страховидло та Ламія, — подумав уголос Мишко.

Елісса стишила крок. Тепер вони йшли поряд. Дівчинка вже не горбилася й не рюмсала.

— Ламія монстр, чудовисько, страхіття, — підтвердила.

— Еліссо, ти бачила Ламію?

— Ні, не бачила. І не хочу бачити. Навіть здалеку. Чула, що це гігантський крокодил із собачою мордою і довжелезними вухами. На зеленій спині мають червоні крильця. Чорною хмарою Ламія сідає на городи, поля і садки. Легким помахом крил нищить усю людську працю. А коли сідає на землю білою хмарою, то заморожує все, що дихає.

— А за що Ламія покарала мешканців Каркіди?

— Не знаю. Ламія дружить зі скіфами, догоджає їм. Коли скіфи хочуть когось конкретно покарати, то просять в Ламії допомоги. Скіфи щедрі на пожертви богам і духам. Вони скіфам охоче служать.