Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Тварини, що ліниво бродили городами і полями, стали неспокійними. Табун диких коней перший зірвався і поскакав у відкритий степ. Кози і вівці збилися до купи і з меканням та плачем побігли за ними. А корови залишалися. Великі сірі тварини пряли вухами, сторожко вбираючи звуки.
На тлі сріблястого горизонту окреслилася ватага вершників. Вона скакала на прудконогих коненятах, наставивши списи. Дико вигукувала: «А-ту!», «І-аа-а!», «А-аа-а!».
У Мишка від хвилювання перехопило судомами горло. Адже такі гуки творять кочівники. Він кинувся до близнят. Радісно тараторив::
— Скіфи! Це вони! Елісско, там скіфи! Я їх на відстані впізнав!
Фінікійці дивилися на нього холодно, як на чужого. Але Мишко не зважав на їхній неприязний настрій.
— Спускаймося з башти! Біжімо назустріч скіфам! Це наші! — кричав збуджений Мишко.
Елісса нервово обсмикувала сукенку, а Лулі стовбурчив брівки. Проте Мишка ні рухи близнят, ні їхній негативний настрій не зупинили. Бажання зустрітися зі скіфами, обняти їх розпирало його з середини. Якщо він того не вчинить, то лусне від напруження. Він задиристо попередив фінікійців:
— Не хочете? Тоді я сам, без вас, до скіфів побіжу. Залишайтеся. Вам однаково — ви тут живете, а мені сьогодні треба повернуся додому, в Криве Озеро. Я повинен засвітла багато чого встигнути.
Він побіг до сходового маршу. Але не добіг — Елісса перехопила. Дівчинка ціпко тримала його за футболку і вмовляла, як малюка:
— Скіфи вб’ють тебе. Мишо, не ходи до тих дикунів.
Мишко відчайдушно пручався.
— Та пусти мене! — кричав. — Набридла!
— Ні, не пущу. Вислухай мене. Коли Ламія спустила на місто білу хмару, греки страшенно панікували. Я чула такі голоси: «О, горе нам! Хтось із містян прогнівав Ламію. Ламія знищить усіх нас. Хто залишиться в живих, того скіфи однаково через вогненний дощ відправлять у небесні й підземні палати». Мишуню, скіфи жорстокі. Вони тебе спалять.
Мишко кинувся до стрільниці. Пильно вдивлявся у тих, що мчали до брами. Шалена радість, яку він щойно пережив, опадала. Він, напевне, помилився, назвавши вершників скіфами. Так, вони перегукуються по-скіфськи. Але коні їхні, мов граки, чорні. Самі вони без одягу і однієї з кіньми масті. Мишкові здалося, що вершники — негри. Але коли придивився, то зрозумів, що вони інакші. У негрів волосся й бороди чорні. А у цих, вав! — зелені, настовбурчені.
Мишко напружився, подався вперед, щоб знайти відгадку. Чомусь скрикнула Елісса. Він обернувся. Близнята стояли перед ним і тремтіли. Мишко зорієнтувався миттєво. Розпорядився:
— Ховаймося.
Поки діти шукали закапелка для схованки, повітря задзвеніло на височенній ноті. З неба на місто сипонув вогненний дощ. Вогонь несли тисячі стріл, що миготіли, як іскри з-під зварного для металу пристрою. Звук, що створювали стріли, теж був надзвичайно противний — дзвінкий і тріскучий. Повітря розцвітало помаранчевими феєрверками. Під легким подувом вітру красиве світло переломлювалося й колихалося барвистими хвилями, схожими на північне сяйво.
Мишко подався вперед. Він не вірив власним очам. Цей вогонь не шкодив мотлоху, не палив ганчір’я. Очеретяна і солом’яна покрівля мазанок залишалися такими ж, як до обстрілу. Чому?
Несподівано він знайшов відгадку своєму запитанню. «Чорнопикі вміють добувати радіоактивне світло! Адже радіація не псує речей. Радіація невидима, але небезпечна для живих істот. Можливо, чорнопикі творили вогонь, якого вчені двадцять першого століття ще не відкрили.»
Вершники переможно гелкотали. Ногами і нагаями спонукували коней до швидкого бігу. Ось проскочили місток, прокладений над ровом, і ринули у відчинену браму.
Діти метушилися, шукали на майданчику башти схованки. Лулі вибудовував перед собою барикаду з віників. Елісса підкотила до стіни величезного горщика і зникла у ньому. Мишко, мов заєць, плигав поміж обома. Він так розгубився, що не бачив придатного для схованки ні предмету, ні кутка.
Із закапелка, що темнів між баштою і фортечною стіною, вискочив щур. Тваринка трюхикала попід стіною, потім зникла у сходовому марші. Мишко метнувся у закапелок, покинутий щуром. Налетів на горщик, на кшталт макітри. Не роздумуючи, стрибнув у місткий посуд. Під його ногами щось чвакнуло, а в ніс шибнув неприємний запах. Хлопчик на те не зважав. Навпаки, тішився: знайшов класну схованку. Вона ліпша проти схованки близнят. У макітрі можна сидіти, а за бажанням — поспати. Під собою він намацав слизькі, вкриті мохом, кавалки. Напевно, раніше вони були їстівними коржами. Але через дощі розмокли і розпалися.
Мишко згадав, що Елісса, хоча й підскакувала до нього зі стиснутими кулачками та гордувала ним, як людиною другосортною, скіфом, насправді плакса і боягузка. А її брат не тільки німий, а ще й забудькуватий. Значить, він, Мишко, повинен піклуватися про дітей. Переповнений почуттям відповідальності, стишеним голосом наказав.