Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Мишко хотів врізати за щурика, але стримався. Чорнопикі на нього не зважали. Довготелесий дибав біля речей, що рухалися. До нього підкотився Кувікало.
Мишко миттєво зорієнтувався: чкурнув до сходів і зник. Гугняві вигуки й кувікання наздогнали хлопчика, коли він майже збіг.
— Держіть його! Тримайте! — надривно кричали варвари у сходовий марш.
Крики недругів додавали швидкості бігуну. Він знав, що відразу кинеться до брами, а потім до моря. На березі гуконе Жовтопузика. Полоз врятує його…
Та внизу його чекали. Ще й хто! Страшний неандерталець.[12] Ноги колесом, на грудях і плечах горбками ходять біцепси.
Доісторична людина і хлопчик із XXІ століття стояли один проти одного. Мишко гидливо скривився. Який же неандерталець бридкий! Чорна шкіра на біцепсах порепана. Пейси і борода натерті зеленою глиною. А кругом очей, як у клоуна, — білим.
Неандерталець показав Мишкові пудового кулака. Густим басом лякав малого:
— Оце бачиш? Утечеш — уб’ю.
Мишко таки злякався. Увібрав голову в плечі й принишк.
Із гурту, що нишпорив неподалік, хтось гукнув:
— Гмирю! Гмирю![13]
Неандерталець багатообіцяюче блимнув на Мишка обведеним оком. Перевалюючись на кривих ногах, підкотився до гурту.
Чорнопикі емоційно говорили. Звичайно, про нього, Мишка. Бо ж очей з нього не спускали, показували на нього пальцями, кивали головами. Від чорнопиких віяло неприязню і небезпекою.
Хлопчик озирнувся. О, безрадісна, сумна картина. Кругом аж кишіло від мародерів. Вони наввипередки хапала кухонне предмети, килими, одяг, ганчір’я. Усе запихали у торби. Їх кріпили до подушок, що правили за сідла на спинах коней.
Раніше, коли Мишко увійшов у місто, то смутку додавала мертва тиша і безлюддя. Наразі неспокій і страх за своє життя йому вселяли люди.
Мишко тяжко зітхнув: втекти від чорнопиких, добігти до берега моря не вийде. Втішав сам себе: «Потрібно діяти у спілці з близнятами. Вони добре знають місто. Разом придумаємо, як вийти на волю. Ось і Лулі з Еллісою. Ой, їм ще гірше, ніж мені. Я збіг сходами сам, а їм нелюди гупають у спини, штовхають».
Прохрипіла шкіряна сурма. Верхівці, що розповзлися містом, завертали своїх вертлявих коників і мчали до найвищої башти.
Діти стояли немовби в живому болоті. Воно гуло, булькало і клекотало:
— Ба діти? Звідки вони? Хто їх знайшов? Де?
— Живі не можуть у цьому місті бути!
— Очисний вогненний дощ пускали — і однаково цілі? Та чи здорові?
Були й такі, що простягали до неба руки і ставили подібні запитання богам. Як оцей вайлуватий (Мишко подумки назвав його Вайлуватим):
— О, Папаю, захиснику наш небесний! Ти допустив ворогам нашим вижити. Чому? Дай відповідь.
Бідолашні діти горнулися одне до одного і тремтіла. А ще їх лякали короткошиї коні. Вони люто гребли землю і тягли до них товсті губи.[14] Вершники відвертали коней. Мишко запідозрив, що чорнопикі це роблять не через жалість до них, дітей, а зі страху. Вони становили для варварів небезпеку. «Чого чорнопикі нас бояться? Ми ж малі. А вони дорослі. До того ж озброєні та ще й на конях. Обмахуються віялами, складають докупи долоні і підпускають очі під лоба. Напевно, моляться».
Внутрішній монолог хлопчик змушений був перервати.
Чорні примари притихли й розійшлися, роблячи коридор. У нього в’їхав на широкогрудому коневі вершник, гнучкий у стані. «Це ватажок чорнопиких», — подумав Мишко.
Виглядав ватажок круто. Високо підняте волосся ядучо-зеленого кольору гребенем тяглося до потилиці. А на обличчя взагалі страшно було глянути. Червоні та білі мальовані спіралі на чорному фоні надавали ватажкові такого лютого виразу, що на спині Мишка знову ожили хробаки. Усе ж Мишко, перемагаючи страх, уважно розглядав ватажка. Він зрозумів, що той не дорослий, а підліток. «Ось чому він так страшно себе розмалював. Це, щоб його боялися», — знову подумав Мишко.
Кувікало запопадливо доповідав ватажкові:
— О, Вранішнє сонце, славний воєначальнику наш. Хай Папай дарує тобі здоров'я титана і радість орла, що вполював ягня. Наша мужня сотня, виконуючи накази прапращурів, душі яких ніби птиці відлетіли, але назавжди…
— Коротше, — грубо обірвав ватажок. — Звідки діти? Хто їх знайшов? Ну!
Кувікало знітився, бо п’ятачок плаксиво тремтів. На допомогу йому прийшов Гундзя. Так само запопадливо гундосив:
— Я… тобто ми… Нам доручили стояти в дозорі… тобто на башті. А ці… тобто діти, ховалися там. Ось цей, — тицьнув пальцем у Лулю, — вкусив мене… за палець. Як вріжу…
12
У значенні первісної людини.
13
Гмирі у перекладі значить велетень.
14
У сильного коня товсті губи.