Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
— Гаразд. Ми з братиком знаємо багато цікавих місць. Покажемо тобі.
Мишко розкошував. У нього з’явилися друзі. Щоправда, крім Лулі з Еліссою в місті ні душі. Але нікого їм і не потрібно. Дорослі страшенно занудливі. А понад усе люблять командувати. Тільки й чуєш з їхнього боку: «Но, но. Не руш! Сиди каменем! Не смій чіпати! Помий руки!». Дорослі частенько не володіють своїми емоціями і кричать на дітей. А захочуть — і відлупцюють малих за непослух. Без дорослих таки краще.
Але чому, коли складається все дуже добре, неодмінно вскочиш у халепу? І тоді все добре і приємне йде шкереберть. Так було і цього разу. Звідкись долинуло замогильне ревище. Земля під ногами в Мишка почала двигтіти. У нього під футболкою (вже повністю висохла після купелі в морі) побігли дрижаки. Хлопчик тримався за край тапчана, щоб не впасти. Досить з нього болісних приземлень!
Замогильне ревище обірвалося так само раптово, як і долинуло.
— Що то було? — запитав Мишко.
Лулі завмер, опустивши очі. Зате Елісска противно хіхікала.
— Злякався? Признайся: злякався? О, спочатку я теж боялася, а потім звикла до жахливих звуків. Не бійся. То Тіфончик буянить.
Лулі догідливо хитав голівкою й посміхався. Проте Мишко все ще боявся. Водночас гарячково пригадуючи історію звірюки, яку стародавні греки називали Тіфоном. І мав таки рацію. Бо Елісска підступно запитала:
— Знаєш про такого звіра?
— Звичайно, знаю, — байдуже кинув п’ятикласник.
Він дійсно пригадав міф про страшного і огидного звіра античних часів. Напівлюдина-напівзвір, синок Геї-землі Тіфон одночасно торкався руками неба там, де сонце сходить, і там, де заходить. На плечах носив сто голів із чорними язиками та вогненними очима. Голови своєї мови не мали. Вони копіювали звуки птахів, левів, вовків, биків, жаб. Це страхіття могло літати (тіло мало заросле волоссям і пір’ям). Лякало всіх вогнем і димом. Навсібіч сипало всепропікаючими іскри. Зевс, олімпійський найсильніший бог, розправився з потворою — скинув її у безодню. Задля більшої певності ще й завалив те місце високою горою Етною.
Легковажне ставлення близнят до Тіфончика позитивно вплинуло на Мишка. Він заспокоївся. А про себе дійшов такого висновку: «Під Каркідою в надрах землі є глибокі тріщини. Через них із тартару доходять крики якогось чудовиська».
Раптом земля знову задвигтіла. Тепер долинав жалісний голос, схожий на скигління песика. Мишко на звірюку не зважав. Навпаки, підстрибував на твердому тапчані, примовляючи:
— Голубчику, не подобається у темряві сидіти? На землі, серед людей, тобі не місце. Надто ти великий і страшний. Сиди собі в тартарі і не скімли.
Елісса щасливо сміялася. А Лулі супився, підшморгував і наставляв вуха. «Потерпає, що страховидло вилізе і його, як найменшого, зжере», — припустив Мишко.
Елісса підхопилася. Обсмикнула сукенку і скомандувала:
— Хлопчики, гайда до найвищої башти. Звідти далеко видно. А захочемо, то вийдемо у степ, де пасуться коні. Зловимо їх і погасаємо верхи.
Мишкові теж не сиділося.
— Згоден! Гайда! Побігли!
Проте Лулі не зрушив із місця. Він тицяв вказівним пальцем у бік комори і водив коло рота, як ложкою. Незадоволений, він щось вперто втокмачував сестрі. Елісса енергійно відповіла братові жестами.
Мишкові кортіло побігати містом. Він переживав, що через без’язикого, насупленого Лулі, мандрівка не відбудеться. Елісса перевела жести свого брата:
— Лулі каже: «Хлопчик із дороги. Він голодний. Треба йому дати чогось поїсти. Нам теж не завадило б підкріпитися». Мій братик, Михайле, про тебе турбується. Братик добрий.
Близнята знову розмовляли жестами.
«Вважають мене малюком, для якого підійшов час годувати», — про себе думав Мишко.
Він хотів сказати Еліссі, що не голодний. Але вона його випередила.
— Я сказала братикові, щоб ішов на кухню і зібрав харчі в торбу. Лулі нас наздожене. На башті перекусимо, бо я теж голодна.
Задоволений Мишко у відповідь кивав головою. Він дивився на Еліссу відкрито, зі захватом.
«Класна дівчинка. Не тільки симпатична, але й розторопна. Від неї я багато узнаю цікавого. Буду з нею дружити.»
Діти сповзли з тапчана. Лулі почалапав до комори. Елісса, пригинаючись, побігла між фруктовими деревами, що розпустили гілля. Мишко біг за нею слідом.
Дорогою Мишка пронизала прикра думка: він забув запитати Еліссу про сині риски на її щоці. «Спитаю про це на башті», — заспокоїв себе.