Українське письменство

І ще в одному відношенні цікава «Синя далечінь» Рильського. В ній і сліду нема того ораторства, тієї велемовної риторики, в якій так охоче за прикладом незрівнянного Маяковського вправляються наші поети.

Серед інших явищ у галузі поезії принотуємо ще Т. Осьмачку з його «Кручею» (вид. «Слово») і дві книжки перекладів: А. Кримського — 3-й том «Пальмового гілля» (вид. «Час»), куди увійшли уривки з «Шагнаме», Сааді, Гафіз і ціла низка менших, здебільшого східних поетів, і Мик. Терещенка — прекрасно видана (в-во «Спілка») книжка перекладів з Вергарна.

Значно слабше стояла в минулому році справа з прозою. З 1917 р., відколи скінчився страшний трилітній мартиролог української культури і книжки, і знову ожила преса, у нас появилося всього лише 3—4 талановитих прозаїки. В російській літературі тим часом виросла ціла школа «Серапіонових братів», росцвівся блискучий талант Замятіна, до високої досконалості розвинулася літературна техніка. А у нас — Івченко з «Шумами весняними», Михайличенко — з «Блакитним романом» та ще три-чотири новелісти з блаженної пам’яті «Грона». В минулому році наші прозаїки не появили нічого, що могло б стати в ряд із здобутками поезії. Валеріян Підмогильний видрукував у «Шляхах мистецтва» невеличку повість «Остап Шаптала», але ця нова повість оказалась значно слабшою не тільки від «Епідемічного барака» (в альманахові «Вир революції»), але й від «Собаки» (збірник «Жовтень»); Михайло Івченко містив тільки дрібні ліричні речі, про які рішуче нічого не можна сказати ні доброго, ні злого; нагадав про себе Васильченко; виступив М. Хвильовий (в «Шляхах мистецтва»); появилася в виданні «Слова» невеличка книжечка оповідань і нарисів Григорія Косинки («На золотих богів»). Оповідання Косинки уявляють з себе одне з найпомітніших літературних явищ в обсягу прози. В них багато тонкої і влучної спостережливості, велика доза художньої безпосередності і прямоти. Мова у Косинки сильна, імпресіоністична. Але при всьому тому ці оповідання справляють враження тільки ескізів для великої картини, лише матеріалу, зібраного для великої повісті. Весь час почувається, ніби у автора немає «ідейного стержня», на який би він міг нанизати свої спостереження. В розумінні композиції Косинка стоїть значно нижче від другого молодого нашого белетриста — Підмогильного.