Українське письменство

З наукових публікацій, що побачили світ поза журналами, згадаємо великий збірник українських мелодій К. В. Квітки, монографію С. О. Єфремова про Коцюбинського і «Науку віршування» Б. В. Якубського — всі три у виданні т-ва «Слово». Певне наукове значення має і книжка Ол. Дорошкевича — «Двадцяті — сорокові рр. в українськім письменстві», що уявляє продовження три роки тому розпочатої серії українських класиків для школи. Менш удатною вийшла друга праця того ж автора «Українська література», що вийшла в самім кінці року і має на собі датою р. 1923-й, але і задача тут була безмірно тяжча — художній аналіз найвидатніших творів українського письменства, причому авторові одночасно доводилось буть і досліджувачем, і літературним критиком, і педагогом. Обидві книжки О. К. Дорошкевича видрукувало «Державне в-во».

В обсягу красного письменства маємо всього-на-всього одне періодичне видання — харківський журнал «Шляхи мистецтва». «Шляхи мистецтва» — орган живий, войовничий, хоча матеріал у ньому дуже часто бував слабий і безсилий і нагадував собою вправи якоїсь літературної студії: вірші в прозі під Михайличенка, поезії під Семенка, критичні замітки в стилі студійного обговорення допіру заслуханої речі — і сила «приятельської літератури». Керівником журналу і головним його критиком був В. Коряк, письменник гарячий, з темпераментом, але неврівноважений і капризний в оцінках. Його перу належать дві, безперечно, цікаві статті «Місто в українській поезії» і особливо «Форма і зміст» з приводу ідеологічного та формального методу в дослідженні літературних фактів («Шл. м.», 1922, кн. 2—4). Приємно було також знайти в відділі рецензій замітки О. І. Білецького (про Валеріяна Поліщука) та М. Йогансена (з приводу книжки Якубського).

З поетів харківської групи з невеличкими книжечками виступили М. Хвильовий («Досвітні симфонії»), Вол. Сосюра («Червона зима») і М. Йогансен («Д’горі»). Всі троє мають своєрідні літературні обличчя: Хвильовий трохи розтріпаний, занадто нервовий, але різноманітний у виявленнях; Сосюра — чіткий і строгий, але трохи однотонний з своїм шестистоповим ямбом; Йогансен блідий, але тонкий, з хорошим теоретичним ґрунтом і вибагливістю майстра. Близько цієї групи стоять Вас. Еллан і Валеріян Поліщук, перший скупий і замкнений, другий одвертий, експансивний і широкомовний. Поліщук на протязі минулого року випустив «Книгу повстань» і дві великі поеми: «Ярина Курнатовська» і «Ленін». Найцікавіша з цих трьох публікацій друга. Задумано її в тоні ліро-епічної повісті: манера і тон «Євгенія Онєгіна», видимо, весь час водили автора. Поліщук — треба віддати йому належне — розмахнувся широко, не більше й не менше, як на революційний епос; але разом з тим зрозумів, що чистий епос ще неможливий, що ми занадто близькі до подій, і навіть талановитий поет ще безсилий утворити з них широкий і гармонійно-об’єктивний образ. Як колись Гайне писав про одну книжку з часів Тирольського повстання проти Наполеона, що в ній надто багато порохового диму, щоби можна було щось розгледіть, — так і ми ще занадто в диму і куряві, щоби виразно вхопити оком імлисті контури нового, пореволюційного побуту. Цілком слушно, з явним художнім тактом Поліщук переплів у своїй поемі ліричне і епічне, утворивши в ній, немов у еліпсі, два фокуси: себе самого і Ярину Курнатовську, перемішавши історію Ярини з своїми власними міркуваннями і настроями… Але відомо, що