Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Отже, приступ до завдання вповні законний, потрібний і неминучий для того, хто не хоче в своїх літературних студіях одриватися од соціальної основи і для кого літературна творчість є продуктом економічно-соціальних умов. Тільки для чого автор ставить собі такі тематичні обмеження, зосереджуючись лише на «неприкрашенім житті убогого селянства і робітництва»? Адже ж пролетарський письменник не тільки той, хто пише про завод, а свою книжку віршів називає «Горно» або «Кузня». А соціологічні методи вивчення можна прикладати не тільки до того, що зветься змістом літературного твору, а і до того, що називається його формою.
Нам здається, що, обмеживши себе в добиранні зразків, т. Плевако не дав того, що хотів і що повинен був дати, — не дав враження сили і краси нового українського слова та різноманітності тем нових українських авторів. Обличчя нового нашого письменства вийшло у нього занадто одноманітним, бездарним, сірим.
Не можемо ми погодитися і з смаком автора — хоча, правда, про смаки не сперечаються.
Рішуче не можна зрозуміти, чому стільки місця відведено Манжурі, Грабовському (репрезентованому перекладами французьких та угорських авторів з російської мови), Чернявському, Хоткевичу, Черкасенку і чому пропущено Леонтовича з його цікавими етюдами про пана Гречку та Семанюка-Черемшину. Чому з поезій Франка дано такі ранні і слабенькі речі, як «Наймит», і не дано уривків з його прекрасних поем? Чому Самійленко репрезентований перекладами з Нікітіна і не репрезентований ориґінальними творами ямбічного характеру та такими типовими для нього переробками з Барб’є та Беранже? Бо хто ж такий Самійленко, як не продукт злиття і перетворення в меланхолійнім українськім темпераменті Галльського ямбу Барб’є та паризьких куплетів Беранже? Далі, чому не знайшла собі місця проза Кримського і Лесі Українки, особливо останньої, авторки, сильної і в описах, і в діалозі? Чому ліричні речі Лесі Українки наведено в такій, безперечно, недостаточній кількості? Де Коцюбинський «Тіней забутих предків», де його «Товариш Кирило», де «благоденствующий мужичок» — «Як ми їздили до Криниці», де «Голота» Винниченка, де його «Солдатчина і еміґранти»?
Не можна помиритися і з репрезентуванням пізнішої ґенерації. Де ранній, «кабаретовий» Семенко, перша ластівка асфальтового урбанізму? Я знаю, сам Семенко вважає найбільш характерними для себе революційні мотиви останніх поем, але критикові і авторові хрестоматії дозволяється думати інакше і вважати Семенка, поета кав’ярні і асфальтового тротуару — поетом, а Семенка революційних поезофільм та каблепоем — тільки здібним ритором. Де Рильський «Синьої далечіні»? Чому в книзі фігурують Панів і Сенченко і нема Йогансена, Филиповича, Підмогильного (невже не можна було дати одної-двох сторінок з його «Епідемічного барака»?) Чому так слабо представлений Хвильовий, по суті, єдиний сильний прозаїк харківської групи? А так би хотілося поруч «Кота в чоботях» побачити його «Солонський яр», «На глухому шляху», та ще, може, двох-трьох нових міщан, — щоб мати всю сучасність крізь призму художнього темпераменту і сприйнятливості Хвильового!
Найудатніше і найповніше репрезентовані в книзі Дм. Маркевич, Олесь, Чупринка, Загул, Слісаренко, Кобилянський, Чумак.
Друге, що, крім тематичного самообмеження в виборі зразків, треба закинути т. Плевакові, — це відсутність в його книзі керуючої, орієнтуючої руки. Я боюсь, що коли читач захоче конкретніше уявити собі поворотні моменти літературного розвитку, визначити уділову вагу поодиноких представників нового письменства, їх місце в еволюції літературного стилю, — плеваківська хрестоматія дасть йому дуже мало, видасться йому «необробленою, невпорядкованою громадою», накопиченням самого лише сирового матеріалу. Адже ж загальних міркувань щодо розподілу письменників, які можна знайти в передмові, — не досить. Потрібні групування письменників і в тексті; потрібні рубрики, заголовки, щоб не стояли поруч такі не подібні один до одного автори, як Карманський, Тичина і Як. Савченко, щоб читач виразно бачив школи і напрямки.