Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У мілітаризованому епосі російському ідеологу Воронцову «протистоять» українські боягузливі романтики. Гвардійські міномети «Катюші» або «Катрусі» символічно тут представляють своїм іменням їх страхітливе ніжне («Може тому й ніжне, що страшне»[1049]). Якщо у 20-ті роки на основі ідеології «загірної комуни» проявилася українська одержимість як комунівський психоз в літературі, то на основі сталінізму розгортається мілітаристський психоз, в який потрапляє український суб’єкт у Другій світовій війні. Про його психотичний стан свідчать образи Черниша, Хоми Хаєцького, Сагайди, в яких відображено українську одержимість, маніакальний стан психіки.

Черниш, котрий Воронцова «поставив для себе взірцем», а Самієву «довірливо й щиро» заглядає у вічі, виражає колоніальну регресію українського маргінала як ерогенного мазохіста, який остаточно втратив принцип реальності. Тому в поході по Європі йому здається, що «нема на світі ніякої війни, а є лише велика якась оргія, божевільне світове гульбище, куди всі поспішають»[1050]. Ця українська постмодерністська (психотична) відірваність від реальності робить Черниша схожим на божевільного. З мирними людьми, які трапляються йому на фронтовій дорозі, він поводиться дивно: «Наче захмелівши, він закликав їх на своє фантастичне світове гульбище»[1051]. Маніакальність Черниша, яку, очевидно, несвідомо на війні переживав і романтик Гончар, пов’язана з відкритою дорогою в Європу. Переживаючи радісну мить від перверсивно здійсненого бажання, Чернишу здається, що він вийшов на дорогу, «до запаморочливості велику, дуже відповідальну і прекрасну»[1052]. У цьому образі «європейця-сталініста» проявляється демонічна несвідомість українця, який прийшов у Європу божевільним. Хвильовий, який орієнтував український світ на аналітично-психологічну Європу, від такого походу ще раз покінчив би самогубством.

Антиєвропеїзм й антиінтелектуалізм, що, за словами С. Павличко, стали основою офіційного дискурсу соцреалізму[1053], підкреслено виражені у «Прапороносцях». Адже одним з ідеологічних завдань мілітаристського епосу було розвінчання Європи, європейської культури, до якої тягнулося попереднє українське покоління Хвильового. Тому в Гончара індивідуалістична західноєвропейська культура піддається постійному осміюванню. Європа своїм індивідуалізмом символізує епічну помилку і в майбутньому має приєднатися до комуни. Романтизація визволителів і засновників нового світогляду є примітивною й оголеною. Особливо показовими є сцени з дітьми, які нагадують хлопчиків Ф. Достоєвського. «Великодушний народ, що послав свої тисячні армії для визволення Європи!»[1054] — вигукує у романтичному захопленні Черниш. Але коли він чує, що навіть дитина в окупованій Румунії вигукує «Хай живе велика Румунія!», то у зв’язку з такою «некультурною» Європою говорить про можливість продовження тут війни: «Наша війна не на рік і не на два… Нам треба не лише розгромити ворожі армії. Нам також не менше доведеться боротись проти цього чаду шовінізму, яким тут встигли отруїти навіть отаких»[1055]. Тут же Гончар зазначає, що деякі «несвідомі» вороги-мадяри прагнуть «заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими»[1056]. Але український солдат-сталініст мріє про те, щоб сталінська армія була скрізь, щоб її крила розгорнулися по світу. Румунії тут стосуються такі слова: «Злиденна нещасна країна!.. Всі наші недокурки позбирали по дорогах, а кажуть — Європа»[1057]. Похід сталінських «синів» у Європу підноситься до рівня екзальтованої міфологізації: «Хлопці йдуть, як боги!»[1058]. У своєму фанатичному пориві український солдат радиться з російським, чи не хочеться йому усе у Європі знищити: «Щоб розорати плугами!.. І почати усе наново?..»[1059]. Під впливом своєї некерованої романтики Черниш зізнається, що йому іноді хочеться[1060]. Але на основі стримуючої психології Воронцова в українського нарциса формується характерна зверхність до чужого іншого, що обертається хворобливим самолюбуванням. Особливо виразно виписане воно в образі Хоми Хаєцького, коли той опиняється серед зляканих мадяр: «До того ж вони величали його паном капітаном. Хома не спростовував, коли вони його так називали, ніби не помічав помилки. Коли б хто з наших повеличав його офіцером, то Хома, безперечно, одразу вніс би відповідну ясність. А перед іноземцями він відчував таку свою зверхність, що й не дивувався, як це він раптом перетворюється в їхніх очах з рядового бійця на “пана капітана”»[1061].