Україна — не Росія

Мої прозріння почалися незабаром після того, як у моїй кар’єрі відбулася важлива подія. У 1986 році Олександру Максимовичу Макарову, гендиректору «Південного машинобудівного заводу» минуло 80. У радянській оборонці було півдюжини славетних патріархів, на зразок Юхима Павловича Славського (Хрущов так і кликав його по-українськи: «Юхим»), який до 88 років керував міністерством середнього машинобудування, або Гліба Євгеновича Лозино-Лозинського, теж, до речі, нашого, харків’янина, — той у 91 рік був генеральним конструктором НВО «Блискавка». Він помер 29 листопада 2001 року — воістину на бойовому посту. Макаров був з тієї ж неповторної плеяди. Він, звичайно, керував заводом без знижок на вік, і міг би ще керувати, але вже сам схилявся до думки, що настав час передавати віжки правління. Все-таки головний завод СРСР у своїй галузі, неймовірна відповідальність. До цього часу я вже чотири роки був першим заступником генерального конструктора КБ «Південне», і в мене були деякі розбіжності з генеральним конструктором Володимиром Федоровичем Уткіним. В них не було нічого особистого, вони носили, як зараз прийнято говорити, концептуальний характер, і я б не хотів зараз у них заглиблюватися. Уткін був старшим за-мене на 15 років, я глибоко поважав його і як конструктора, і як людину, він був гідним спадкоємцем Янгеля. Чотири роки своєї роботи як першого заступника Володимира Федоровича я вважаю одним із найплідніших періодів.

Вибір гендиректора на таке важливе підприємство в СРСР завжди був дуже довгою процедурою. Спочатку я аж ніяк не бачив себе на цьому місці — хоча б тому, що не було такої традиції призначати на директорську посаду людей із КБ. Коли ж моя кандидатура все-таки почала обговорюватися, з’ясувалося, що Уткін не хоче мене відпускати, у нього були відносно мене якісь інші наміри. А на посаду генерального директора він просував свою кандидатуру. Зрештою, кандидатур виявилося кілька, і на розглядини стали приїжджати найвищі особи — міністр загального машинобудування Бакланов (він замінив Афанасьєва, про якого я розповідав вище), куратор оборонної промисловості ЦК КПРС Строганов, секретар ЦК компартії України і куратор оборонних підприємств України Крючков, перший секретар Дніпропетровського обкому Бойко. Макаров їм усім сказав, що директором повинен бути я. Макарова поважали, і його думка мала вагу. Але ЦК КПУ виступив категорично проти мого призначення. Справа пояснювалася просто: Уткін був членом ЦК КПРС. Цілком достатня причина, щоб республіканський партапарат прийняв його точку зору. Все повинно було визначатися на розширеному парткомі «Південмашу». На ці збори прибуло кілька партійних функціонерів з Москви і Києва з метою направити обговорення в «потрібне русло». Прорвати «партійну блокаду» удалося завдяки підтримці Олега Дмитровича Бакланова (до речі, харків’янина родом) — може, тому, що він був не тільки міністром, але і таким же членом ЦК КПРС, як Угкін. Переважна більшість проголосувала за мене. Так восени 1986 року я став генеральним директором «ВО Південний машинобудівний завод імені Л. І. Брежнєва».