Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Як стало відомо, через якісь місяці після мого затвердження гендиректором «Південмашу», у партійні (і не тільки партійні) органи почали надходити «тєлєгі» на «українського буржуазного націоналіста Кучму». В них говорилося, що мені не можна довіряти питання, пов’язані з обороною країни. Наскільки я розумію, доповіді в ЦК і «закладування» у КДБ особливо зачастішали в 1989 році, одночасно із сплеском суто виробничих розбіжностей між заводом і конструкторським бюро. Хтось із КБ намагався здобути перемогу в цій суперечці добрим старим способом. На якійсь стадії мої «доброзичливці» домоглися того, що одну з їх «тєлєг» прикрасила резолюція Горбачова: обміркувати використання директора Кучми на іншій роботі. Розібратися в купі обвинувачень було доручено Леву Миколайовичу Зайкову, що до цього часу вже став членом Політбюро ЦК КПРС і курирував оборонку. Зайков сам не захотів у все це влазити, спустив у союзні «компетентні органи», а ті надіслали велику серйозну комісію. В інші часи все могло скінчитися для мене сумно, але в тому і справа, що часи були вже інші, так що вийшло багато галасу даремно.
До речі, донощики, що називається, забігали вперед: мені аж ніяк не здається, що вже в той час, наприкінці 80-х, я був цілком національно-свідомою людиною. (По-російськи «национально-сознательный» — не зовсім те ж саме, що по-українськи «національно-свідомий», трохи менш точно, а точніше не перекладається; от і судіть, для кого це поняття було актуальніше.) Але я йшов до національної свідомості. В ці роки почали з’являтися — спершу боязко, але чим далі, тим сміливіше — публікації про замовчані сторінки нашого минулого і вчора ще утаємничена література, що ходила у самвидаві. Стали перевидаватися книги, що формально не були під забороною, але давно перетворилися на бібліографічну рідкість. Жваво згадую, з яким хвилюванням я прочитав написаний під час війни вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мені раптом здалося, що я вчитель: читаю учням цей вірш і намагаюся читати так, щоб у мене не перехопило горло і я зміг би дочитати його до кінця:
У 1986 році відбулися деякі події, як не дивно, повністю забуті сьогодні. У Москві з 25 лютого по 1 березня відбувався XXVII з’їзд КПРС. Він поставив завдання створити в СРСР до 2000 року (ця дата тоді здавалася ще неймовірно далекою) виробничий потенціал, рівний уже накопиченому за всі роки радянської влади, подвоїти національний прибуток і підвищити продуктивність праці в 2,3 — 2,5 рази. Сьогодні, перегорнувши книгу з матеріалами з’їзду, я дивуюся, як можна було сприймати таке всерйоз. Але — сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес-план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.