Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Глибшої рефлексії, як на наш погляд, потребують і твердження про практичну реалізацію в УД «великоукраїнської» концепції розбудови національної державності. Себто йдеться про «двовекторність» гетьманської політики, яка нібито полягала в тому, аби налагодити співробітництво з російськими антибільшовицькими силами, які самої ідеї незалежної Української Держави не сприймали і сприйняти не могли. Саме ця «двовекторна орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення, — обґрунтовує цю точку зору сучасний дослідник, — в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна»[156].
Поразка Німеччини вибору Скоропадському не залишала. Західні альянти, вірні союзницьким зобов’язанням, легітимною державою визнавали тільки небільшовицьку Росію, не визначаючи наперед форму її державного устрою! Не забезпечивши товариські, партнерські стосунки з режимами, які утворилися на уламках колишньої Росії, про подальше самостійне державне існування було годі й мріяти.
У розвідці «Загублена історія втраченої держави» та «Таємниця Михайла Грушевського» ми неодноразово цитували сучасних дослідників, які паралельно і незалежно один від одного довели: ніяких об’єктивних та суб’єктивних умов для самостійного державного існування «України» станом на 1917 р. не існувало й існувати не могло. Оскільки і «України» як такої в природі не існувало. А існувало близько шести десятків нетотожних за обставинами розвитку територій, які тільки 1939 р. були силоміць об’єднані в одній державі товаришем Сталіним та партайгеноссе Гітлером.
Теоретичні та практичні можливості для проведення самостійного зовнішньополітичного курсу зростали з кожним днем наближення до кінця Першої світової війни. 2 вересня 1918 р. уряд призначив свого представника при Всевеликому Війську Донському — ним став Славинський. Насамперед сторони врегулювали болюче питання двосторонніх відносин — про розмежування сфер впливу та відповідальності в Донецькому басейні.
14 вересня уряд уповноважив міністрів шляхів сполучення та торгу і промисловості «підписати додаткову угоду з урядом Всевеликого Війська Донського стосовно спільного регулювання питань, які стосуються Донецького басейну, і привести її в дію, не чекаючи підписання загальної угоди». 28 вересня уповноважили міністрів Гутника та Ржепецького «на ведення з представниками уряду Всевеликого Війська Донського переговорів щодо укладання торговельної та митної угод і на підпис... відповідних проектів згаданих угод».
Ще один відомий на сьогодні практичний наслідок двосторонніх відносин — пропозиція постійного представника отамана Донського козацтва Петра Краснова при гетьманові генерал-лейтенанта Олександра Черячукіна про створення особливої комісії для задоволення за рахунок УД всіх потреб збройних сил, які діють проти більшовиків (21 листопада).
Офіційно на спроби організації Добровольчої армії уряд Скоропадського вперше відреагував 12 вересня. Вислухавши інформацію військового міністра про наявність на території УД «організації, яка вербує членів Південної Добровольчої армії», Рада Міністрів доручила з’ясувати ставлення до цієї справи німецького командування.
Яку відповідь дало останнє — наразі невідомо, але відомо, що після відходу німців, а саме 27 листопада, уряд визнав, що 10 млн карб. на її потреби «можуть бути асигновані за певних умов, які можуть захистити інтереси України в її спільній з іншими державами боротьбі проти більшовиків». Заразом визнали «вкрай доцільним» провести в Києві у другій половині грудня «конференцію урядів держав, які федеративно об’єднуються з Росією», та опрацювати програму її роботи, заснувати представництва УД при Добровольчій, Південній та Донській арміях — для «узгодження воєнних дій» Збройних сил УД проти більшовиків.
Отже, ставлення Києва до російських нерадянських територіальних державних формацій цілком справедливо треба охарактеризувати як «доброзичливе», більше того — «гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону. Подібні ж стосунки складалися й між Україною і Кубанню»[157]. Слово Олексію Лупандіну: «...гетьманський уряд... сприяв підтримці антибільшовицьких сил у Росії, що стали на шлях самовизначення. У відносинах з Кубанню і Всевеликим Військом Донським, окрім підтримки українського національного руху шляхом субсидій українським організаціям і видавництвам, як це робилося в Криму і організацією чого займалось Міністерство закордонних справ, були присутні ще й військові аспекти. Український уряд надавав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками»[158].