Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Мене чекала ще безліч жорстоких відкриттів. Одним з них став Голодомор. Про «голодні роки» я дещо чув від матері, але за її пам’яті, починаючи з громадянської війни, їх трапилося стільки — а голодні 1946 — 1949 роки були вже і за моєї пам’яті — що вона ніяк не виділяла спеціально 1932-й (коли народилася Віра) і 1933-й. Вперше про подробиці цих страшних років я прочитав не в українського, а в російського письменника Михайла Алексєєва, році в 1981-м. У журналі «Наш современник» друкувався його роман «Драчуны», там мова йшла про голод у його рідному Поволжі. 1932-й і 1933-й були врожайними роками, але «заготівельники» вигребли все, включаючи посівне і фуражне зерно, і узимку люди почали вмирати один за одним, а живі не мали сил копати могили. Мені здавалося, що я читаю про блокадний Ленінград. З 600 дворів (а «двір» — це могло бути і 10 чоловік, і навіть більше) у 450 не залишилося, після двох років голоду, жодної людини, а в інших 150 — по одній-дві. У брежнєвський час Алексєєв не міг прямо написати про озброєні заслони, які не давали селянам піти до міста і тим врятуватися, але в нього є досить прозорі натяки на це. Так було у всіх хлібосійних районах СРСР, але Україні дісталося гірше за інших — наші дослідники доводять це з цифрами в руках.
Вже в 90-і роки я ознайомився з низкою матеріалів про український Голодомор, від них волосся стає дибки. Жахають свідчення людей, що були в 1933 році дітьми, вони згадували, що рік був гарний, тому що розплодилося більше, ніж завжди, їжаків і ящірок, їх можна було ловити і їсти, а ще вродилося багато жолудів. Мені важко уявити собі більш страшний документ, ніж таємний лист наркома землеробства УРСР Одінцова генеральному секретарю ЦК КП(б)У Косіору про те, що він, Одинцов, бачив своїми очима під час десятиденної поїздки по голодуючих районах Київщини (лист приведений у «Чорній книзі України», її випустило видавництво «Просвіта» у 1998 році).
Але сильніше документів на мене подіяла книга Анатолія Стріляного «Без патронів». Мені цей нарис відкрив щось нове в людській натурі. Він написаний за усними розповідями стариків і бабів села Стара Горобина Ахтирського району Сумської області (самого автора під час Голодомору ще не було на світі). «У тітки Наталки вмерли чоловік, тесть і два сини. Одному було біля п’яти років, другому — біля чотирьох. Менше, ніж за рік до того вони розспівували революційні пісні. Стануть рядком на ганку, обоє біленькі, синьоокі, і заспівають: “хоч буде тяжко, переможемо, нехай живе комуна і свобода”. Тітка Наталка прожила майже 90 років, і не проходило дня, щоб не згадувала їх і не плакала». Найбільше мене вразило в цьому нарисі, що жертви і лиходії-активісти (чомусь їх називали «яструбки») Голодомору в старості жили майже як зразкові сусіди, ходили один до одного в гості. «Фаддєй Скорик посеред зими 32-го вигнав з хати рідного брата із родиною, забрав увесь зерновий припас. Моя розмова з ним відбулася саме в будинку цього брата, Тихона, сонячним днем. Фаддєй прийшов у гості. Це було в 1985 році. Переді мною сидів міцний старий з будьоннівськими вусами, у кітелі сталінського часу, солідний, спокійний». Воістину ми, українці, — народ Божий.
Фаддєй Скорик розорив і прирік на голод і родину іншого свого брата, цього разу двоюрідного. Вивіз на возі усе, що було в будинку. «За один раз не впорався — кілька разів був». Але і це ще не все. «Він і родину Івана Вільшана, за яким була моя тітка Манька, розорив. Івана до в’язниці турнув, добро до магазину відвіз, її з дітьми з хати прогнав. У війну, при німцях, злякався. Манька розповідала: “Вихожу в сутінках із хліва, бач — Фаддєй власного персоною йде, мені кожух простягає: візьми, візьми, це Івана твого кожух! Думав, гад, що німцям піду донесу на нього. Живи, будь ти проклятий!”» Він і жив. «Із простих активістів він виліз у бригадири, за бригадирство його проклинали ще більше, ніж за колективізацію». Шановна людина, поважний старик, бажаний гість. І ще: «Кожен мені говорив, що в голод ніхто нікому не допомагав — і майже кожен міг згадати випадок, коли допомагали».