Крига. Частини ІII–ІV

Після роботи, просто на станції Мармеладницы, причепився редактор Вулька-Вулькевич. Він мусив тут чекати, ховався, — випірнув із натовпу окутаних, позбавлених облич постатей, огорнутих хмарами пари, ще одна поганенька лялька людська в торочкуватому потьміті, й перш ніж упізналося пана Єжа, він уже на плечі повис, під шапку кудкудакав. Устиглося тільки зупинити удар Щекєльнікового кулачиська. Редактор Вулькевич, однак, не звернув на це уваги.

— Пане Бенедикте! Що ви наробили! Мені голову відірвуть! Рятуйте!

Зайшлося до першого зустрічного кабака. Розмотавши шарф, знявши окуляри, розморозилося горло гарячим чаем. Редактор узяв у вбрані в рукавиці руки свою склянку, але навіть не підніс її до губ.

— Рятуйте мене! — шарпнувся він голосніше, щоби перекричати горілчаний гомін. — Мені конфіскували машини. Відмовили у винаймі приміщення. До мене приходять якісь потворні поліційні типи, охранка, не охранка, я ж знаю іркутську охранку…

— Значит, це через мене?

— А через кого! За кляту «Аполітею»! Господи Святий усемогутній! Я найгостріші антицарські памфлети друкував, і не було таких ускладнень! — Він аж тремтів від гніву: — але проти кого скерованого? — Він позирав туди й сюди, хитаючи головою з боку в бік, його борлак ходив під підборіддям, наче ґума лабораторної помпи, він стискав пальцями склянку, розплескуючи з неї чай. Пан Щекєльніков, частуючись щекєльніковським напоєм, криво посміхнувся понад плечем редактора: ось наступна ілюстрація до черных поговорок Чинґіза, Розгніваний Боягуз. Правда? Правда.

— Чи не дивно, що тільки тепер? — пробурмотілося.

— Мабуть, тепер хтось там у них нагорі прочитав вашу статтю. Не слід, не слід мені було її друкувати! — ударив він склянкою по стільниці, решта чаю вихлюпнулася. — Треба ж було вам мене намовити!..

— Ну, дуже вас перепрошую, слово даю, що я вас не виказав, зрештою, ніхто мене навіть не питав…

— Виродки хирляві! Навіть рублика на чай не узяли, тільки все офіційно, й ще повістку до прокурора довелося підписати. Якщо це швидко не зупиниться, то арештують мене, процес розкрутять, піду сидіти на старість.

— За «Аполітею»? Е-е-е…

— Звичайно ж, що ні! Вони щось інше впишуть у бумаги! Ви не знаєте, як це робиться? Адже я не маю дозволу на публікацію «Wolnego Polaka»! Як би я міг її отримати? Ця справа була леґальна тією мірою, що упродовж років Шульц толерував тут усі ці народні рухи, гуртки плекання такої і сякої культури, міщанські товариства, областнические партії. Тільки останнім часом — ота хвиля арештів — серце в мене аж в горлі було! — Він ковтнув раз і другий. — Тепер насправді за мною прийшли. Бачиш, Боже, й не гримиш!

— Я не думав, що це призведе до таких наслідків. — Потерлося задумливо долонею підборіддя. — Я навіть не бачу, чия це могла би бути робота: ні Шульц, ні Побєдоносцев…