Україна — не Росія

Перші дні незвичні до роботи дівчиська ледь не плакали від утоми, яку увечері як рукою знімало. Хоча я ганяв усіх на совість, адже нам був установлений план, і його належало виконати, до мене не ставилися як до наглядача. Я привіз магнітофон (тільки що куплений, завдяки Іванякову) і гітару і вечорами ставав душею товариства. Одній матусиній дочці, яку звали Люда, робота давалося особливо важко. Якби я діяв за прислів’ям: «Не шукай дружину в хороводі, шукай у городі», мені варто було б обійти її стороною. Але, дивлюся, ніяк не впорається дівчина з завданням, обгоріла вся, а їй ще полоти і полоти. У нашому Чайкіні я таких дивачок не бачив, навіть цікаво стало. Допоміг їй дополоти грядку. Вона виявилася родом з Воткінська на Камі, батьківщини Чайковського, навіть музична школа, де вона училася, була прямо в Будинку-музеї Чайковського. Коли Люда скінчила 8 класів, її родина переїхала до Дніпропетровська. Тут вона скінчила механічний технікум і тепер працювала в КБ «Південне». 19 червня в Люди був день народження і я підніс їй оберемок червоних троянд — заради такого випадку розорив клумбу перед правлінням колгоспу. Через рік ми одружилися, і от уже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні.

Рік між нашим знайомством і весіллям дався мені непросто. Ми сварилися, мирилися, знову сварилися і знову мирилися. Людмила, як на гріх, виявилася запеклою театралкою, але в мене, я вже говорив про це, не було пристойного костюму повести дівчину до театру, так що замість театрів я влаштовував «походи по рідному краю». Я довго не міг придумати, як сказати Люді, щоб виходила за мене, і одного разу так відрекомендував її: «Знайомтеся: Людмила, моя наречена». Люда страшно здивувалася, але від мене не приховалося, що її здивування було радісним.

Ракетобудування, якому я віддав 30 років до того, як піти в політику, було ідеально радянською сферою діяльності — тобто наднаціональною. Заглибленість у цю сферу природним чином формувала у мене і моїх колег наднаціональний настрой. Нам здавалося, що справді важливими є лише глобальні політичні і військові завдання СРСР, рішення яких багато в чому залежить безпосередньо від нас. Внутрішньорадянські, та й світові, проблеми більш низького, на наш погляд, рівня виглядали в порівнянні з ними дріб’язком. Буття визначає свідомість.

Цілком заглиблений у цю сферу, я мимоволі забував, що на неї припадає порівняно невелика (хоч і важлива) частина життя моєї рідної України. Те, що в «іншому» житті панувала і набирала сили мовна несправедливість, я став помічати тільки в 80-і роки. А помітивши, побачив зворотнім зором багато такого, чому раніш якось не надавав значення. Можливо, я повторив хід думок свого забутого однокашника, який ще на третьому чи четвертому курсі намагався з’ясувати у викладача марксизму, чому російська мова «трошки витісняє» українську в Українській же РСР. Мені відразу пригадалися великі урочисті засідання в Києві, які велися виключно російською мовою, і промови вищих українських партійних керівників, в яких неодмінно, хоча і без очевидних причин, містилися нападки на «український буржуазний націоналізм». Якщо ви зазирнете до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, то побачите, що її творці забули вказати, яка мова в Україні є державною. Вони, щоправда, не написали, що російська. Тема державної мови України була взагалі обійдена.