Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— До смерті нажахані! Часами небіжчики, котрі вилежуються по своїх могилах, мають більшу силу, ніж живі люди, які понад ними ходять. Он Наполеон: помер півтораста років тому, а досі живе — у двох сотнях книжок! Вулиці, навіть немовлят називають його ім’ям! Усе втратив, а втративши — виграв! Гітлер? Десять тисяч років ошиватиметься довкола. Муссоліні? Та скільки ми житимем, висітиме догори дриґом на тій заправній станції! Навіть Ісус… — тут він оглянув свої стигмати. — Я таки незлецько справувався. Але зараз маю знову померти. Тільки ж хай мене краще шість разів гвинтом скрутять від цієї неділі, якщо я ще й отаке молоде-зелене, як ти, прихоплю із собою. Ну, я заткнувся. Є ще одна плящина?
Я показав джин.
Він його так і хапонув.
— А зараз підсади-но мене на мій хрест, а сам ушивайся геть із цього пекла!
— Не можу я покинути тебе тут, І.Х.
— А більш мене ніде й покинути, як тільки отут.
Він вицмулив мало не всю пінту.
— Та це ж смертельна доза! — запротестував я.
— Смертельна вона для болю, хлопчику. Бо коли прийдуть мене схопити, навіть отутечки мене не буде.
І.Х. поліз вище.
Я зашкрябав нігтями потріскану деревину хреста, а тоді, задерши голову догори, замолотив по хресту кулаками.
— Прокляття! І.Х.! Дідько! Якщо це остання твоя ніч на землі, то чи ж ти хоч очистився?
Він сповільнив своє сходження.
— Що?
— Ти коли востаннє сповідався? — вибухнув я. — Коли, коли?
Голова його сіпнулася з півдня на північ, так що обличчям він обернувся до цвинтарного муру й того, що далі за ним.
— Де ж? — допитувався я, сам собі дивуючись. — То де ж ти сповідався?
Обличчя його, мов загіпнотизоване, несхитно дивилося тільки на північ, тож це спонукало і мене підскочити і, хапаючись за кілочки-приступки, й собі подертися нагору, налапуючи ногами опертя.
— Ти що ж це витворяєш? — закричав на мене І.Х. — Це мій тут прихисток!
— Віднині не тільки твій: там, там і отут-о!
Я обкрутнувся так, що опинився в нього за спиною, тож йому довелося обернутись, аби прокричати:
— Ану злізь! Додолу!
— То де ж ти сповідався, І.Х.?
Він витріщався на мене, але очі його так і косували на північ. Тоді я я скривив свій зір і задивився понад довгою протяглістю хрестового рамена, де могли бути прицвяховані рука, зап’ястя й долоня.
— Боже! Оце ж воно! — вихопилось у мене.
Бо там, вишикувані в одну лінію, мов у прицілі рушниці, видніли і мур, і те місце на мурі, куди висаджена була та лялька з воску й пап’є-маше, і, трохи далі через кам’яний луг, чоло й очікувальні двері церкви Св. Себастьяна!
— Так! — видихнув я. — Дякую, І.Х.!
— Та злізь туди до…
— Злажу, злажу, — і я відвів очі від цвинтарного муру, але вже після того, як укмітив: його обличчя знову обернулося до краю небіжчиків і церкви за цвинтарем.
Я почав спускатись на землю.
— То куди ж ти? — запитав І.Х.
— А туди, куди мав би податися ще кілька днів тому…
— Куди ти сіпаєшся, дурний пришелепку! Обходь ту церкву десятою дорогою! Там небезпечно!
— У церкві небезпечно? — я перестав злазити й задивився вгору.
— Тільки не в тій церкві, ні-ні! Стоїть вона аж по той бік цвинтаря, а глупої ночі буває відчинена для всякого дурня заплішеного, хто тільки туди поткнеться!
— І воно туди забігає, еге ж?
— Воно?
— Пекло! — я затрусився. — Перш ніж сховатися на ніч на цвинтарі, Чудовисько ходить туди сповідатися, правда?
— А туди тебе к бісу! — вереснув І.Х. — Оце вже ти й достеменно пропав! — він заплющив очі, застогнав і почав остаточно укукоблюватися на тому темному крижі посеред смерку й насування ночі. — Давай, вперед! Хочеш страху? Бажаєш жаху? То й піди та послухай: ото справдешня сповідь! Сховайся, і коли він нарешті прийде — пізно, ой в дідька пізно! — і ти його наслухаєшся, то душа твоя скорчиться, зморщиться, згорить і згине!
Від тих його слів я так міцно вчепився в стовп, аж скалки повпивалися мені в долоні.
— І.Х.? Ти ж усе знаєш, чи не так? То скажи мені, Христом-Богом тебе заклинаю, I.X.! Скажи, поки ще не пізно. Ти ж знаєш, навіщо те тіло випхали на мур! Чи не Чудовисько виперло його туди, аби всіх залякати? І, зрештою, хто воно, те Чудовисько? Скажи мені. Скажи!
— Бідолашне ти невиннятко, прицуцькуватий сучий синочку. О Боже мій, синку! — І.Х. задивився згори на мене. — Ти лізеш у пащеку смерті й сам не тямиш, чому.
І він простер свої руки на боки, одну на північ, другу на південь, а тоді обхопив ті рамена, мов полетіти зібрався. Натомість лише порожня пляшка впала додолу й розбилася в мене під ногами.