Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк.

На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова.

А господаря цієї незвичайної оселі Мамай і владика вздріли тільки тоді, коли сова, стрічаючи некликаних гостей, несподівано скрикнула поганим голосом і з диму та з пари — десь угорі, на драбині, біля книжкових полиць, раптом виникла невеличка охайненька постать алхіміка.

Це був сивий чоловічок — в окулярах, що вважалися в ту пору дивом дивним, з небезпечною лукавинкою в тонких обрисах сухого рота, з подивом і запитанням у погляді короткозорих очей. Він завмер на драбині, з книгою в руках, скам’янів перед несподіваними прйходнями, не пустивши й пари з уст, захоплений, либонь, думками, які ще витали мудрагелеві в голові, але німе запитання й досада, породжені перервою в роботі, були такі неприховані, що єпископ, збагнувши всю недоречність їхнього раптового приходу сюди, аж позадкував на кілька кроків до дверей.

— Plaudite, cives! — зненацька вигукнув по-латинському цей чудернацький чоловічок.

— Чого ж то маємо бити в долоні? — засміявшись, здивовано спитав Козак Мамай.

— А того, що я знайшов нарешті в цій мудрій книзі…

— Злазь-но! — звелів йому Козак.

— Чого б це? — легко спускаючись по драбинці, спитав Іваненко, нарешті впізнавши Мамая.

— Ми ж бо до тебе, доміне.

— Я так і зрозумів, що до мене, — несподівано засвітився ніяковою приємною посмішкою Іваненко, і все в цій похмурій та чудній кімнаті нараз вияснилось, аж наче й диму стало менше, ніби й пара не шугала такими похмурими та їдкими клубами, немовби й синє полум’я мерехтіло попід ретортами вже не так лиховісно. — Сідайте, панове, — запросив Іваненко.

Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах.

Це був, очевидно, відомий усім алхімікам Альфред фон Больштедт, домініканець, єпископ, лиховісна постать, що наганяла жах на всю Європу, найлютіший з католиків, який намагався перетворити всі наукові надбання алхіміків на частку догматики католицизму. Цей портрет, ясна річ, зберігся в алхімічній майстерні Іваненка ще від отців домініканців, які не одну сотню літ збавили ось тут, намагаючись перетворити бодай одне зернятко міді або свинцю на найменшу дрібку щирого золота, створеного загребущими руками людини.

Крім цього страхолюдного портрета та ще крім усяких дрібниць, крім алхімічних знаків на стінах (змій, що жере свого ж хвоста), крім алегоричних позначень ртуті й сірки, котрі, сполучившись між собою, сотворили буцім усю видиму природу, крім забутих у кутку католицького розп’яття та невеличкої короговки, де були намальовані пси, які розривають розтерзане тіло єретика — православного (це видно було з хрестика на грудях жертви), короговки, котра зображувала символ ордену домініканців (доміні каніс — собаки Господні!), та ще крім бурштинових чоток чернечих, що так і лишились висіти на гвіздочку, нічого римського тут уже не зосталося, бо й сам Іваненко, захопивши монастирську лабораторію після зруйнування цього гнізда домініканців, всесвітніх інквізиторів, не став алхіміком у європейському розумінні цього слова: не шукав ні каменю філософського, ні великого еліксиру, ні пілюль безсмертя, не намагався він, звісна річ, використати алхімію й задля темних потреб релігії. Учений-перевчений, він був, до певної міри, послідовником алхімії арабської, далекої від містицизму алхіміків Європи, вивчав праці відомого тоді таджицького вченого Абу-Алі Ібн-Сіни (з латинська Авіценни), засвоював прийоми хімічної техніки, перенесені на Вкраїну з Вірменії та Візантії, але найбільше дбав про накопичення знань і прийомів практичної ремісницької хімії, що з її поміччю в країнах Сходу й Заходу готували ліки, фарбували тканини, чинбарювали, варили скло, сталь і порох, гнали горілку, курили смолу. Чимало цього всього вміння приходило на Русь, на Україну й до Москви, а там і до Європи — через «ворота кавказькі», через Вірменію, що з неї тоді мандрували хіміки, аптекарі та лікарі по всій Слов’янщині. Чимало чого вигадали та вдосконалили й наші вмільці та мудреці, що й записано в безлічі книг та рукописів, які дійшли до наших з вами, читачу, жадібних та цікавих рук.