Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Про те ж, про що й ти…
— Чи не пора нам до міста? — поспитав владика.
— А пора, — погодився Мамай і обернувся до свого коня.
На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив’язаний білів дбайливо згорнений папірець.
— Листа, бач, прислали мені однокрилівці, — кивнув козарлюга і розгорнув папірця.
Там було кілька слів.
— Що там? — поцікавився єпископ.
— Прочитай, — і запорожець простяг владиці таємниче послання.
Єпископ прочитав:
— «Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam…» Для вящої Божої слави, — переклав сам собі єпископ. — Девіз єзуїтського ордену!
— У мене з ними давні розрахунки, — сказав Мамай і скочив на коня.
— Ти що надумав? — стурбовано спитав єпископ. — Чи не вдовольнити їхні домагання?
— Ані подобини!
Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпископа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.
— Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї в бою підбитої венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім’я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь?
— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.
Він скрушно оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.
— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — І в кожного — свій! — І він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.
— Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу.
— А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.
Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.
— Що там у тебе? — спитав гармаш.
— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.
— З міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж не вийти!
— Спробую, — відмовив лицедій.
Ушаков зітхнув.
— А що там у тебе? — спитав Прудивус.
— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.
Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.
— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так! Може, й сьогодні!
— Першого? — спитав Тиміш.
— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.
— Я йтиму вранці проз той хутір.
Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом, і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:
— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.
— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що, як схиблю?!
— Коли стріляти будеш?
— На світанку.
— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночі!
— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?
Вони поцілувалися.
Козак Мамай і мирославський владика тим часом бігли кіньми навскач.
Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.
Промайнули через Соборний майдан.
Не спиняючись коло господи єпископа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгороду і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.
— Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек.
— Побачиш, полковнику! — відмахнувся Мамай, бо якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.
Давно вже вони поминули кузню Іванища, об’їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.
— Куди ведеш, старий собако? — питав єпископ.
— Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…
— Їдемо шукати?
— Ні, питати.
— В кого?
— В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.
— А він хіба скарби знаходив коли-небудь?
— Жодного.
— А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов!