Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.

Він скрушно оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — І в кожного — свій! — І він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.

— Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу.

— А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.

Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.

— Що там у тебе? — спитав гармаш.

— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.

— З міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж не вийти!

— Спробую, — відмовив лицедій.

Ушаков зітхнув.

— А що там у тебе? — спитав Прудивус.

— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.

Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.

— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так! Може, й сьогодні!

— Першого? — спитав Тиміш.

— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.

— Я йтиму вранці проз той хутір.

Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом, і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:

— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.

— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що, як схиблю?!

— Коли стріляти будеш?

— На світанку.

— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночі!

— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?

Вони поцілувалися.