Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.
— Довго ж ти за ним ганявся, — мовив єпископ. — Чи ти не любиш голубої барви?
— Той голубий хотів схопити нашого верховинця.
— Романюка?! — аж стенулась Ярина.
— Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж бачу: той ляшок скрадається з татарами, а він — і не туди: кришить, сивий, німоту й ляхів на капусту. Я був хотів прорубатись до нього, та вже свиснув татарський аркан, уже й зв’язали бідолашного гуцула, а мені, як на те, саме шаблю з рук вибили. Добре, трапилась оця голобля…
— Що ж було далі? — спитав Мамай.
— Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…
— Де ж він? — спитала Ярина.
— Віддав чортові душу.
— А гуцул? — спитав єпископ.
— Десь там, доміне, либонь, лежить і досі…
— Мертвий?
— Зв’язаний. Арканом.
— Так його й покинув?
— Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.
— Який же він чужинець?
— Католик.
— Веди до нього, — наказав єпископ, і вони гуртом — Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина — подались шукати старого гуцула.
Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.
Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.
Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі, списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, — бо душа українська без пісні не живе.
— Де ти його покинув, того Романюка? — питав Мелхиседек.
— Ген-ген, під тою скелею, — неуважно відказав лицедій, а Песик Ложка, це почувши, помчав уперед.
— Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?
— Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.
— А ти ж?
— Я рушаю сьогодні до Києва.
— А війна?
— Я ж — не воїн…
На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в киптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев’язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв’язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз’ятрені до крові ноги.
Молоденький вояк русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.
— Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову — в той самий кал ідуть…
— Ви все це, доміне, написали в посланії? — спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. — Вручіть мені того листа, панотче.
— Навіщо?
— Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.
— Тебе там повісять, козаче, з тим листом, — перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: — Де ж твоя голобля, хлопче?
— Потрощив на дрізки.
— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?
— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.
— А ще?
За нього відповів єпископ:
— Спудей преславної Братської в Києві академії.
— Це світоч науки для всього слов’янства.
— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про академію, де вчився колись і він сам.
Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав: