Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Михайлик уклонився теж.
— Нижче! — звеліла неня.
І Михайлик віддав нижче:
— Спасибі за честь!
Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:
— Кашовари, сюди!
Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба — з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.
— Я сам-один лишився, — віддавши поклін сотникові, сказав старий. — А двох кашоварів убило.
— Візьміть собі на поміч іще чотирьох! — звелів новий сотник і звернувся до козаків: — Хто піде в кашовари?
Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:
— Щоб каша була за годину готова! З яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак — не козак, а кізяк!
— Оце так! — любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.
— Оце так сотник! — дружно ревонула борозенківська сотня.
А сам пан сотник преповажливо мовив:
— Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…
— Оковитої, пане сотнику! — підказали з гурту.
— І оковитої, — повторив Михайлик.
— Оце так сотник! — ахнуло козацтво.
— А коли не дасть?
— То скажете йому…
— Ребром — за гак! — підказали з сотні. — Так?
— За гак! — погодився Михайлик.
— Все скажемо, — шанобливо вклонився старий кашовар. — Скажемо, пане сотнику!
— А тепер слухайте сюди! — владно звернувся до своєї сотні Михайлик. — Порати коні!
— Але зразу їх не напувати, — стиха підказала матінка.
— Я сам, мамо, я сам! — пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: — Та не напувати, поки ще гарячі!
— Знаємо, пане сотнику!
— Потім — до річки: митися! — звелів сотник.
— І прати сорочки, — стиха підказала неня.
— Я сам! — пошепки буркнув синок. А вголос додав: — І прати сорочки!
— Гаразд, пане сотнику! — озвалися з гурту.
— Потім шаблі гострити. А там поспіє і обід. А там… — і Михайлик, несміливий та боязкий, порядкував над козацтвом, наче було це діло знайоме йому змалку.
З білого каменя поглядали на новоспеченого сотника Мамай та Мелхиседек і значущо ззиралися, мовби любуючися з рідного сина чи молодшого брата.
Зоріла на Михайлика, очунявши, і пошарпана панна Ярина, поки порався над нею лікар, і одводила око, і знову заплющувалась, коли Михайлик кидав на неї стурбований погляд.
Владика скинув з себе клапті, які лишилися від ряси, й зостався в самій тільки гаптованій сорочці, пошарпаній, перемазаній кров’ю, бо старого ранили в рамено.
Мамай, теж увесь закривавлений, витягав собі з тіла стріли та кулі.
— Не беруть тебе чорти, Мамаю, — посміхнувся єпископ. — Скільки стріл, а ти живий! Та й кулі…
— Коли б їх зважити, всі кулі, які я витяг з мого тіла… ого! Зав’яжи-но мені плече, Подоляночко! — звернувся Мамай до Ярини, зауваживши, що панночка вже кліпає очима.
— Вона ще й не очумалась, — кинувся до неї єпископ.
— Дарма! — сказав Мамай. — Уставай, дівко, до роботи!
І панна Ярина встала і заходилася коло Козакового пораненого плеча, а потім і коло дядькового рамена.
Мамай зітхнув:
— Чорти нас таки не беруть…
— Такий уже ми народ, слава Йсусові, — мовив перехрестившись, старий гуцул з Михайлової сотні.
— Скільки вже нас войовано та жаковано… — сумно всміхнувся Мамай. — Шкура козацька репається! А ми тільки дужчаємо після кожного стусана… Ого!
— Не дай бог — так дужчати!
— Що ж поробиш! — запахкав люлькою Мамай. — Про українську вдачу є така брехенька… — І, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: — Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!
Преосвященний хотів щось гостро заперечити Мамаєві, бо ж ніяк йому не до душі було таке трактування української вдачі, він аж розсердився на Козака за грубу небилицю, але ж нічого сказати не встиг, бо одвернувся в другий бік, побачивши лицедія Прудивуса, який підходив до них з дубовою голоблею в руках, що нею він намолотив сьогодні не так уже й мало ворогів.
— Чолом, владико! — вклонився Прудивус.
— Ave! — відмовив архієрей з латинська. — Мир тобі, спудею! — але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. — Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі, либонь, хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?