Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Давай-но кітлик! — покрикував він на владику.
І превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.
— М’ясива сюди, Іваненку!
І пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.
— Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді поваривши, покрикував Козак Мамай.
І отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев’яні коновки.
— Мало! — сказав Мамай.
І владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.
— А ще води? — спитала Явдоха.
— Води більш не треба.
— Без води? — здивувалась матуся.
— Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.
— Скільки ж тобі перцю? — спитав господар дому.
— Жмень із п’ять.
— Здурів! — ахнула Явдоха.
— Та щоб гіркий був! — наполягав Мамай.
— Є ось червоний, стручкуватий, — подавав єпископ. — Капсікум аннуум…
— Тертий?
— Авжеж!
— Сип сюди.
Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали, а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.
— Ще мені перцю! — волав Мамай.
— Є ось чорний, піпер нігрум.
— Тертий?
— Тертий.
— Давай лишень. Сип, сип, сип!
— Ось перець білий…
— Ке сюди! А де ж кайєнський?
— Кайєнського, здається, в господі нема.
— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!
— Аж ось і цибуля.
— Оце стільки? Мало. Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!
І превелебний пан єпископ ніс йому тую сіль.
Він аж захекався від метушні.
Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.
Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…
Та метушня потроху вже вщухала.
Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.
— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне та відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.
— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…
— Кайєнського? Нема ж…
— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.
— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.
— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…
— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не став би на порозі архієрейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.
— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.
— Що там? — спитав владика.
— Там, ваше преосвященство…
— Кажи-бо швидше!
— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що аж гула від вогню.
— Що сторожа?
— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.
— Ну? Ну?
— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої.
— Ну?
— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…
— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архієрей. — Кажи, що там таке?
— Вони зловили… — І ченчик загайливо переступнув іще на крок уперед.
— Кого зловили?
— Спіймали тобто…
— Кого ж?
— Тобто, я хочу сказати, злапали…
— Та кого ж?
— Взяли, тобто, в полон…
— Кого ж? Кого? Кого?
— Двох, превелебний мій пане.
— Кого двох?
— Німців.
— Ну?
— Рейтарів.
— Де ж вони їх застукали?
— Вони оце… — І забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.
— Та кажи ж!
— Оце вже ввечері…
— Ну? Ну?
— Прокрались вони до міста…