Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, зв’язаного, напував водою з гарбузової конвиці.

— Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко.

— Що, синку?

— Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

— Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кептарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду.

— Мемо читати на базарах, по ярмарках…

— А ви хіба письменні?

— Все вивчимо напам’ять.

— Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

— Слава Йсу!

Всі на мить принишкли.

Сивий Романюк поспитав:

— Як ви сюди потрапили?

— З Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

— Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архієрея. — Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — І старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про Київ — рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.

— Про що задумався, Мамаю? — штовхнув його єпископ.