Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Владика і Козак Мамай придивлялись до всього, що було в тій великій та похмурій кімнаті, і в голові їм паморочилося від пекельних пахощів, які сповнювали майстерню, а найдужче, мабуть, від випарів фосфору, що з ним саме й порався Іваненко, відкривши його на років з десяток раніш від німецького алхіміка Бранда.

— Сідайте, панове, — знову гостинно запросив алхімік. І спитав: — Чого ж вам треба?

— Поради, — відповів Мамай.

— Що сталося?

— Війна, пане Іваненку.

— Знову? — перелякано спитав учений.

— Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.. О! Слухайте! — додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці.

— Знову війна! — зітхнув алхімік. І запитав збентежено: — Татарва? Орда?

— Гірше.

— Шляхта?

— Гірше.

— А хто ж?

— Свої! Разом з чужою чужениною.

— Які ж це свої?

— Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий.

— Свій собака — від того, що він свій, не перестає бути собакою.

— Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас — обмаль… То оце ми — до тебе: чи не наварив би того чорного проса?

— А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… — І вчений дивак спитав невдоволено: — Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! І не сказав про війну?!

— Ти був чимось пильно заклопотаний…

— Можливо… — поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: — Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я, може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків.

— Де ж я стільки візьму? — непевно відмовив єпископ. — Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі.

— Чого порпаються?

— Скарбів шукають.

— Мені оцих і треба.

— А може б, ти, — спитав Козак Мамай, — та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза?

— У болоті — залізо? — здивувався єпископ.

— Болотна руда, — відмовив Іваненко. — На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! — і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: — Як же я це все покину?

— Нічого не вдієш, — мовив Мамай. — Війна!

— Починаймо шукати! — благословив архієрей. — Боже помагай!

— Починаймо… — почухав сиву потилицю алхімік.

— Ходімо вниз, до міста, — запросив Мамай. — Їсти хочу!

— А Роздобудько звідси не втече? — спитав Мелхиседек.

— Я замурував його, — заспокоїв учений.

— Де? — жахнувся добросердий владика.

— В підземеллі, — пояснив алхімік. — Під монастирем.

— Навіщо ж?

— Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас.